— Я вже три дні як тут, — сказав я.
— І викручуєшся?
— Як завжди.
Він усміхнувся.
— Пригадуєш?
— Ти бачиш цього хлопця, — звернувся він до жінки, — це мій друзяка. Побратим. Він може приходити на хату, коли заманеться.
Вони повели мене пообідати в ресторан неподалік порту. Стілітано розповів мені, що він торгує наркотою. Його жінка шльондра. При словах «марафет», «опій» у мене в уяві зароїлося, я подумки бачив Стілітано відважним і багатим авантурником. Він нагадував хижого птаха, що кружеляє великими колами. Хоч у його погляді подеколи й прозирала жорстокість драпіжника, проте він не виглядав пожадливим. Навпаки, попри своє багатство Стілітано, здавалося, продовжував гру. Дуже швидко я переконався, що розкішний був лише його зовнішній вигляд. Він жив у вбогому готелі. Насамперед на коминку я запримітив грубезну паку дитячих журналів, ілюстрованих кольоровими малюнками. Вони супроводжувалися коментарями вже не іспанською, а французькою мовою: малюнки були наївні, як і раніше, а врода, сила та відвага героя, зображеного майже голяка, ніколи йому не зраджували. Щоранку Сільвія приносила йому свіжі журнали, які Стілітано перечитував, валяючись у ліжку. Я подумав, що він провів два роки, читаючи дитячі строкаті оповідки, тимчасом як його тіло та розум, можливо, дозрівали десь поза ними. Він перепродував опій, куплений у матросів, і наглядав за своєю пасією. Увесь свій статок Стілітано носив при собі: одяг, прикраси та гаман. Він запропонував мені працювати під його орудою. Кілька днів я розносив крихітні пакетики його потайним і стривоженим клієнтам.
Як і в Іспанії, з тією самою моторністю, Стілітано злигався з антверпенськими злодійчуками. У барах його частували випивкою, він чіплявся до дівок та педиків. Зачарований його новою вродою, достатком і, можливо, під впливом невідчепних спогадів про нашу дружбу я цілком віддався своєму коханню. Я ходив за ним хвостом. Я ревнував його до друзів, ревнував до Сільвії і страждав, коли десь ополудні знову стрічав його, що пах парфумами та свіжістю, проте з підфарбованими повіками. Ми разом прошкували на набережжя. Гомоніли про минуле. Оскільки за вдачею він був хвалько, то часто розповідав мені про свої подвиги. Я ніколи і в гадці не мав дорікати йому за брехню, зраду чи боягузтво. Навпаки, я захоплювався тим, як просто і гордовито він підтримував у моїй пам'яті цю печаль.
— Ти все так само любиш чоловіків?
— Звичайно. А що, тобі це прикро?
Він відповідав з милою і водночас хитруватою посмішкою.
— Мені? Ти здурів. Навпаки.
— Чому навпаки?
Він завагався, зволікаючи з відповіддю.
— Га?
— Ти сказав: навпаки. Ти їх також любиш.
— Я?
— Так.
— Та ні, хоча інколи я запитую себе, що воно означає.
— Це тебе збуджує.
— Отямся. Я ж кажу тобі…
Він ніяково засміявся.
— А Сільвія?
— Сільвія заробляє мені на кусень хліба.
— 1 все?
— Так. І цього досить.
Якщо, окрім свого впливу на мене, Стілітано дасть мені привід для якихось божевільних сподівань, то він знову оберне мене на раба. Я вже відчував, що мене ось-ось поглине незглибима і сумна стихія. І що мені віщували вибухи його гніву? Я йому про це сказав:
— Ти знаєш, що я завжди мав до тебе поваб і хочу кохатися з тобою.
Не дивлячись на мене, він відповів з усмішкою:
— Побачимо.
Після короткої мовчанки він запитав:
— Що тобі подобається робити?
— З тобою — все!
— Буде видно.
Він і оком не змигнув. Він і кроку не ступив до мене, тимчасом як уся моя істота жадала поринути в нього, я прагнув надати своєму тілу гнучкосте лози, щоб обвити його, вгорнути в серпанок, схилитися над ним. Місто було нестямне. Від портового запаху та його шамотні мене вернуло. Фламандські докери нас штовхали, але покалічений Стілітано все ж був дужчий за них. Можливо, у його кишені, оскільки він був чарівно необачний, завалялося кількоро зерняток наркоти, які надавали їхньому власникові манірности, гідної осуду.
Щоб добутися Антверпена, я перетнув гітлерівську Німеччину, де провів кілька місяців. Я пройшов пішки з Бреслау до Берліна. У мене свербіли руки щось поцупити. Але якась дивна сила стримувала мене. Німеччина наводила жах на всю Європу, власне, в моїх очах вона стала символом жорстокості. Вона вже була поза законом. Навіть на вулиці Унтер ден Лінден мені здавалося, ніби я прогулююся табором, що його облаштували бандити. Я був переконаний, що в мізку наивишуканішого з берлінських бюрґерів криються скарби дворушництва, ненависті, злоби, жорстокості, хтивості. Я насолоджувався своєю волею серед народу, якого взяли у шори. Звичайно, як і раніше, я й тут займався своїм ремеслом, але відчував при цьому певну незручність, бо те, що було його підмурівком, і те, що було його наслідком, — особлива моральна позиція, сперта на засади громадянської мужності — буле відоме всій нації і повертало її супроти інших народів.