— Що сталося? Ти занедужав?
— А що тут поганого?
Я залишився з ним, щоб утішати його ночами. Коли Арман лягав спати, то витягував із штанів шкіряного паска й виляскував ним. Він шмагав невидиму жертву, чиєсь прозоре тіло. Повітря кривавилося. У такі хвилини він наганяв на мене жаху своєю неспроможністю бути тим Арманом, якого я звик бачити, — велетенського і лютого. Це виляскування супроводжувало і захищало його скрізь. Сказ і відчай Арманові через те, що він не був собою, змушували його здригатися, як коня, схарапудженого тінню, з кожною хвилиною все дужче й дужче. Тим часом він не зносив, коли я бив байдики. Він порадив мені вештатися довкола вокзалу чи звіринця і там ловити клієнтів. Знаючи, якого жаху наганяє на мене його присутність, він і гадки не мав пантрувати за мною. Я приносив йому зароблені гроші — всі до копійки. Сам він працював у барах. Із докерами та матросами він обкрутив безліч оборудок. Його поважали. Як усі тогочасні міські «коти» й халамидники, він носив полотняні черевики на плетеній підошві. Його безгучні кроки ставали вагоміші й пружніші. Часто він одягав матроські штани із товстого блакитного сукна, частина яких, звана «палубою», ніколи не була застебнута на всі ґудзики, так ніби якийсь трикутник відстовбурчувався спереду, або ж полотняна кишеня трохи оддималася на животі. Мало хто мав таку вихлясту ходу. Мені здається, що завдяки їй він пробирався до схронів пам'яти про своє двадцятирічне тіло — тіло пройдисвіта, «кота» і матроса. Він був їй вірний, як інші залишаються вірними моді своєї молодості. Але, попри свій виклично сексуальний вигляд, він прагнув його посилити, вдаючися до слів та жестів. Звиклий до Стілітанової соромливосте і брутальносте докерів у барах, я часто ставав то свідком, то призвідцею найзухваліших уточнень. Хай би там перед ким, Арман захоплено розводився про свій статевий орган. Ніхто його не спиняв. Хіба що, обурений його тоном і лихослів'ям, якийсь зухвалець присаджував його.
Бувало, випиваючи біля шинквасу, він тримав руку в кишені і пестив себе. Часом він вихвалявся величиною і красою — а також силою і навіть розумом — свого і справді масивного прутня. Не знаючи, як пояснити таку одержимість своїм статевим органом та його потугою, я захоплювався ним. На вулиці він пригортав мене до себе однією рукою, немов хотів стиснути в обіймах, і та ж таки простягнута рука брутально відштовхувала мене від нього. Оскільки я зовсім нічого не відав про його життя, крім того, що він обійшов цілий світ і був фламандець, я намагався розгледіти в ньому сліди каторги, з якої він, тікаючи, і приніс цього голеного черепа, ці масивні м'язи, ці свої лицемірство, жорстокість і лють.
Зустріч із Арманом стала таким катаклізмом для мене, що, хоча ми зі Стілітано і не переставали часто зустрічатися, проте, здавалося, він віддалився від мене — як у часі, так і в просторі. То було дуже давно і дуже далеко, коли я пошлюбився з цим юним хлопцем, чия твердість, прикрита іронією, раптом обернулася на чарівну лагідність. Упродовж мого життя з Арманом Стілітано ніколи не брав цього на кпини. Його стриманість завдавала мені легкого болю. Незабаром він став для мене втіленням Минулих Днів.
На противагу йому Арман не був страхопуд. Він не тільки не відмовлявся від герцю, а й ішов на небезпечні насильницькі дії. Він ззухвалювався навіть їх задумувати і впроваджувати у життя. За тиждень після нашої зустрічі він сказав мені, що ненадовго зникне і щоб я чекав на нього. Арман залишив мені свої речі — валізу з дещицею білизни — і пішов. Кілька днів я відчував полегкість, позбувшись нарешті тягаря страху. Ми часто прогулювалися зі Стілітано.
Якби він не поплював на свої долоні, щоб крутнути коловорот, я не помітив би того хлопця моїх років. Цей жест, притаманний робітникам, викликав у мене таке запаморочення, що я відчув, ніби падаю в порожнечу, в якийсь інший давно забутий час чи в загублений закутень своєї душі. Серце моє пробудилося, і моє тіло, мов від поштовху, скинуло з себе заціпеніння. Дуже пильно і з шаленою поквапливістю я вивчав цього хлопця: його рухи, чуприну, крижі, вигин його тіла, карусель, де він працював, її рух та музику, ярмарковий рейвах, місто Антверпен, де все те діялося, землю, яка обережно оберталася, Всесвіт, що зберігав таку дорогоцінну ношу, і себе самого, що з острахом володів цим світом і володів ним свідомо.