— Це твій чоловік, га?
— Чому ти мене про це питаєш?
— З усього видно, що це твій чоловік.
Я стис його в обіймах, намагаючись поцілувати, але він відсунувся.
— Здурів абощо? На кий біс нам з тобою воно здалося!
— А то чому?
— Чому? Не знаю. Ми з тобою однолітки, яка з цього втіха?
Того дня він прокинувся пізно. Ми пообідали разом зі Стілітано і Сільвією, відтак Робер вирядився шукати свого хазяїна, щоб сказати йому, що він більше не працюватиме на каруселі, й розрахуватися. Ми пили цілий вечір. Минув уже тиждень, як Арман пішов, а звісток від нього жодних. Спочатку у мене промайнула думка втекти до Антверпена, а то й до Бельгії, прихопивши з собою його манатки. Але він впливав на мене і на відстані, отож я відмовився від свого наміру — не через страх, а через шалений потяг до цього дохожалого чоловіка, зрослого у злі, справдешнього бандита, здатного самотужки потягти мене за собою і ледь не на руках внести у жаский світ, з якого, гадаю, він постав. Я не покидав його кімнати, але день при дні моя тривога зростала. Стілітано пообіцяв не розповідати йому про моє палке почуття до Робера, але я не мав певності, що сам Робер не викаже мене знічев'я. Із одноруким Робер тримався досить таки невимушено. Позбавлений будь-якої ніяковості, він був грайливий, насмішкуватий, ледь нахабний. Коли вони обговорювали можливі оборудки, я помічав, що його погляд враз ставав зосереджений, а коли розмова закінчувалася, Робер увінчував її Цілком зрозумілим жестом: його великий і середній пальці стулялися так, наче проникали до внутрішньої кишені уявного піджака й обережно витягували звідтам уявну коштовність. То був легкий рух. Робер повагом креслив у повітрі дві ламані лінії: перша — наче рука вигулькує з кишені обкраденої жертви, друга — коли рука сягає до своєї кишені.
Ми з Робером обслуговували Стілітано, як обслуговують священика або артилерійську гармату. Колінкуючи перед ним, кожен зашнуровував свого черевика цього паші. Щодо його єдиної рукавички, то тут було складніше. Саме Роберові майже завжди випадало щастя застебнути на ній застібку.
Розповідь про кілька вдалих оборудок вам нічого не додасть до картини наших заведенцій. Найчастіше ми з Робером піднімалися до себе з якимось педіком. Щойно той засне, ми, поцупивши його гроші, передавали їх Стілітано, який чекав під вікном. Уранці цей телепень звинувачував нас у крадіжці. Ми дозволяли нас обшукати, але він не відважувався заявити в поліцію. Спочатку Робер намагався якось виправдати ці грабунки. Злодій-початківець завжди хоче крадіжкою покарати негідника.
— Ці людці — збоченці, — казав він.
Шукаючи вад у педерастів, яких він оббирав, Робер дедалі більше скидався на зануду, отож Стілітано з неприхованою брутальністю закликав його заткнути пельку:
— Якщо ти не облишиш своїх проповідей, тобі доведеться постригтися в попи. Ми це робимо з одної-однісінької причини — нам потрібне купило.
Після таких слів Робер геть розперезався. Бувши певний у Стілітановій підтримці, він дозволяв собі несамовиті вільнощі. Він просто почав блазнювати. Це розважало Стілітано, і він тепер ходив тільки з ним. Я чимраз більше занепадав духом. Я ревнував обох своїх друзів. Робер, який любив дівчат, загравав з усіма. Його любили. Через те, що він був зі Стілітано, я відчував, як він невпинно віддаляється від мене, виходячи поза межі моєї досяжності. Оскільки він був вродливіший від мене і йому легше вдавалося зваблювати чоловіків, Стілітано віддав йому моє манаття. Робер носив його невимушено, з усміхом. У мене залишилися тільки штани, піджак і кілька драних сорочок. Аби помститися Стілітано, я вигадував усілякі ниці способи відплати. Супроти Армана він ставав дедалі примітивнішим, позбавленим шляхетності. Його врода здавалася мені вульгарною. Мова — вбогою. Від Армана я чекав нових одкровень.
Я не можу твердити, що його сороміцькі манери дали мені перший поштовх до повзяття наміру писати порнографічні книжки, але я був, поза всяким сумнівом, приголомшений його нахабною відповіддю Стілітано, коли той дуже спокійно, з ледь помітною байдужістю запитав Армана, в чому причина його надто палкого захоплення такими манерами:
— У моїх яйцях, — відповів тамтой, — у моїх яйцях, жінки зазвичай виставляють свої цицькі, вони хизуються ними, то чому й мені не пишатися своїми яйцями, не виставляти їх напоказ, а то й не підносити на тарілочці. Я навіть маю право — вони ж такі гарні — надіслати їх у подарунок Полу Неґрі чи принцові Уелльському!
Стілітано не цурався цинізму, але до таких панегіриків йому було як до неба. Уже віддавна його глибоко приховані боягузтво, тюхтійство, лінощі — нагромаджуючись у ньому, залишали в мені дедалі гіркіший осад — й ось тепер він знову підіймався з глибу душі, щоб виповнити смородом моє дихання. Те, що інколи прикрашало його, — як ото виразка різьбить і розмальовує плоть — тепер давало мені підстави для зневаги. Його вади, здавалося, не зважали на мою ревність і лють і невпинно підточували наші стосунки. Одного разу, коли ми залишилися з Сільвією на вулиці самі, вона взяла мене за руку. Відтак пригорнулася до мене. Двоє чоловіків, яких я любив, через свою взаємну і недвозначну дружбу віддалялися від мене, відмовивши мені у доступі до своєї вільної і радісної приязності, але жінка одного з них, прагнучи втішити мене, ще більше мене цим принижувала. Від доторків її стегон та грудей мене занудило. Стоячи перед Стілітано, звичайно, щоб допекти йому, вона зважилася сказати, що я їй подобаюся. Стілітано і Робер вибухнули сміхом.