То було якесь заціпеніння, коли якось увечері, обшукуючи мене після вуличної облави — я розповідаю про випадок, що стався перед приключкою, з якої починається моя книжка — ошелешений поліцай видобув із моєї кишені, серед інших речей, тюбик вазеліну. Над ним зважилися кепкувати, позаяк у тюбику був ментоловий вазелін. Уся канцелярія суду, а інколи і я сам — гіркотно — вибухали сміхом і аж звивалися, чуючи таке:
— Ти що, їх товчеш через ніздрі?
— Дивись, не підхопи нежиті, а то ощасливиш свого приятеля коклюшем.
Злодійським жаргоном я кепсько передаю ту злу іронію іспанських виразів, просто блискучих і дошкульних. Ішлося про тюбик вазеліну, один із кінців якого був кілька разів загнутий. Це свідчило про те, що ним уже користувалися. Поміж вишуканих речей, які було знайдено в кишенях чоловіків, схоплених під час цієї вуличної облави, він постав як знак тої самої мерзоти, що маскується із найбільшою старанністю, а також як знак таємної милости, що незабаром врятує мене від зневаги. Коли я сидів запертий у камері і щойно досить набрався духу, аби здолати нещастя мого арешту, образ цього тюбика вазеліну виник і більше мене не покидав. Поліцаї переможно вимахували ним переді мною, виказуючи в такий спосіб свою помсту, ненависть і зневагу. Отак жалюгідна зашмульгана річ, яка мала для світу — зловорожого представництва сього світу, яким є поліція, а надто оце особливе товариство іспанських поліцаїв, пропахлих часником, потом та олією, але заможних на вигляд, зашкарублих у своїх м'язах і моральній самовпевненості — найогидніше призначення, стала для мене вкрай дорогою. На противагу багатьом речам, до яких я ставився з пошаною та ніжністю, ця річ зовсім не була увінчана лаврами; вона залишилася лежати на столі маленьким тюбиком вазеліну із сірого олива, тьмяного, загнутого на кінці, синюватого, чия дивовижна відстороненість і разюча схожість із банальними речами тюремної судової канцелярії (лава підсудних, чорнильниця, правила внутрішнього розпорядку, туаза,[viii] запах), чия Цілковита байдужість, довели б мене до розпачу, якби вміст цього тюбика, через те, можливо, що був масний, не викликав у пам'яті світильник і не змусив пригадати одну скорботну опівнічницю.
(Отак, удавшись до опису, я відтворив цей дрібний предмет, але тут втручається ще якийсь образ: під вуличним ліхтарем міста, де я пишу, я бачу тьмаве обличчя невеличкої старої жінки, пласке й круглясте, як місяць, геть бліде — чи то сумне, чи лицемірне. Підійшовши до мене, вона почала белькотіти, що дуже бідна, і попросила трохи грошей. Покірність на обличчі цієї риби-місяця свідчила, що старенька щойно вийшла з тюрми.
«Вона злодійка, подумалось мені. Коли я відійшов від неї, якась пронизлива мрія, що жевріла в глибині мого «я», а не десь на узбіччі мого розуму, розродилася думкою, що жінка, яку я щойно зустрів, можливо, моя мати. Я нічого не знав про ту, що покинула мене в колисці, але сподівався, що то була саме вона, ота стара злодійка, яка жебрала вночі.
А що, коли то вона? — мордувався я, відходячи від старої. Ох! Якби то була вона, я засипав би її квітами, гладіолусами, трояндами та поцілунками! Я зросив би сльозами ніжності очі цієї риби-місяця, це обличчя, кругловиде й тупе! Але навіщо, діймав я себе запитаннями, навіщо плакати? Стало якоїсь дещиці часу для моєї свідомості, щоб замінити ці звичні вияви ніжності байдуже якими вчинками і навіть най-ганебнішими, наймерзеннішими, які я наділяв тим самим значенням, що й поцілунки, сльози чи квіти.
Я задовольнився б тим, що плюнув би на неї, думав я, гинучи з любови. (Слово «гладіолус», яке я використав вище, чи не спричинилося б, часом, до слова «блювотиння»?) Плював би на її волосся або ригав на її руки. Але я обожнював би цю злодійку — свою матір).