— Ну що ж, повештайтеся на пару. А ми теж прогуляємося вкупочці.
Виштовханий їхніми глузами, я відчув, як лечу сторч головою по осяяних світлом сходах, на вершині яких панує Стілітано. Я знову скотився до своєї Іспанії та лахміття, до ночей серед голоти, збагачений лише дещицею щасливих, але безнадійних хвилин: тепер я був певен, що мені ніколи не виборсатися з цього багна, що я приречений до скону лизати свої ноги, закурені виснажливими дорогами. Думка про воші уже відкладала яйця цих паразитів на моєму тілі. Ждати такого відкладання яєць насправді було вже недовго, і я навіть підстригав чуба. Я поклав убити Стілітано і Робера. Мені не вдалося стати злочинцем у сяйві слави, тож я жадав стати ним у стражданні: я вибирав каторгу або ганебну смерть. Я тримався лиш завдяки спогадам про Армана та надії на його повернення, але він не з'являвся.
Ми перебували в Бельгії. Французька поліція користувалася в мене неабияким авторитетом. Так само, як і її каральна машина. Те, що я вчинив за межами Франції, було не гріхом, а помилкою. Що чекає на мене на каторзі та в бельгійських тюрмах? Либонь, прикрощі від того, що мене позбавили волі. Стілітанові з Робером я запропонував здійснити похід до Мобежа.
«Якщо я вб'ю їх у Ар денах, то мене арештує французька поліція, і мене зашлють до Гвіани».
Але ніхто з них не пристав на мою пропозицію. Якось, залишившись у Стілітановій кімнаті сам, я поцупив револьвера із кишені його піджака, що висів у шафі.
Події, про які йшлося вище, я пережив між 1932 і 1940 роками. Нині, коли я описую їх вам, мене заполоняють інші любощі. Скориставшись новими своїми нотатками, подаю їхній опис. Хай вони прислужаться цій книжці.
Я вкусив Люсьєна до крови. Я сподівався, що він завиє від болю, його нечутливість мене вбиває; я знаю, що здатен пошматувати на кавалки тіло свого друга, вкинувшись у непоправну різанину, і все ж, зберігаючи глузд, відчуваючи захват від свого падіння. «Хай дедалі численніші стають на мені сліди від нігтів та гострих зубів, — казав я собі, — хай бризкає слина і пасмами рветься волосся і хай попри всі мої укуси Люсьєн зберігає незворушний вигляд, бо ознаки нестерпного страждання негайно змусять мене розціпити щелепи й перепросити його». Коли я вгороджував свої зуби йому в тіло, щелепи стискалися до дрожу, від якого трепетало все моє тіло. Я хрипко кричав, а все ж любив, та ще й як ніжно, мого любчика-рибалку із Сюке. Коли він простягається біля мене, то ніжно переплітає свої ноги з моїми, і м'якесенький крам наших піжам ще дужче нас бентежить; відтак він ретельно глядить місця, куди б притулитися щокою. Доки він не засне, я відчуваю надто чуттєвою шкірою своєї шиї тремтіння його повік і загнутих догори вій. Якщо йому засвербить у носі, його лінощі та байдужість не дають йому й рукою поворухнути, щоб почухатися, і він треться носом об мою бороду, ніжно буцаючи мене головою, як теля біля материнського вимені. У такі хвилини він до краю уразливий. Один мій злий погляд, одне різке слово можуть його ранити або ж розітнути, не лишаючи сліду, його тіло, що стало надто ніжне, шовкувате і пружне. Бувало, хвиля ніжності здіймалася зі споду мого серця, неждано-негадано для мене огортала мої руки, і ті стискали його все дужче й дужче, а він, навіть не ворухнувши головою, сягав губами мого обличчя, мого тіла і припадав до них. Така, власне, його мимовільна відповідь на раптове стискання моїх рук. Хвиля ніжності завжди озивається цим щирим поцілунком, після якого я чую, як моя шкіра розквітає від лагідності простого щиросердого хлопця. По цьому я розпізнавав його покору велінням мого серця, підлеглість його тіла моєму розумові. Я шепчу, мій голос звучить глухувато, придавлений вагою його голови, що спочиває у мене на грудях:
— Коли ти лежиш отак, пригорнувшись до мене, то мені здається, ніби тебе оберігаю.