Але було запізно, німці вже стояли.
— Бебере, я не хочу, щоб вони взяли мене живцем. Застрель мене.
Альбер убив його, пустивши кулю в голову, відтак наклав на себе руки.
Коли я поновлював цей загублений уривок із щоденника, то мене тривалий час невідступно переслідувала врода Альбера, який не розлучався зі своїм кашкетом річкового флоту (чорна стрічка якого була заткана золотими квітками). Д. зухвало шпацерував Монмартром у своїх чоботях. Вони постійно гиркалися між собою (Д. було на той час сорок років), аж до їхньої смерті, свідком якої я не був. Щодо форми, якої я із самого початку надав цій оповіді, то вона мала слугувати невідь-якій моралі. Я не відчуваю в собі ані найменшої охоти відтворювати її наново.)
У момент крадіжки мене опановує дивовижний спокій укупі зі страхом. Моє тіло боїться. Хоч би скільки я стояв перед вітриною ювелірної крамниці, доки я не опинюся всередині, ніколи не повірю, що щось звідти поцуплю. А щойно переступлю поріг, я певен, що вийду звідти з якоюсь прикрасою: або перснем, або наручниками. Цю певність засвідчує невгавний дрож, який сковує мене, прошиваючи від потилиці аж до п'ят. Він вичерпується в моїх очах, вії яких залишаються сухими. Мої клітини немовби випромінюють коливання, хвилясті рухи яких є сутністю спокою. Я усвідомлюю себе від голови до п'ят. Я йду за хвилею. Її породив страх. Без неї не було б спокою, в який якомога поринає — сягає — моє тіло. Мені потрібна неабияка зібраність, аби не втекти. Вийшовши з крамниці, я боюся бігти чи бодай чимчикувати. Мене стримує якась пружна сила. Мої м'язи скувало, вони обважніли. Але невсипуща пильність скеровує мене на вулицю. Я погано уявляю Люсьєна за таких обставин. Чи не завагається він? Як він поведеться під час пограбування? Замок зламано. Щойно я штовхнув двері, вони кидають на мене брилу мороку, певніше, густющий туман, куди моє тіло покликане ввійти. Я входжу. Півгодини я діятиму, якщо я сам, у світі, що є сподом звичного світу. Моє серце калатає, як навіжене. Але моя рука зроду не здригнеться. Страх не покидає мене ні на мить. Я зовсім не думаю про власника цього помешкання, але кожен мій рух воскрешає його невидимий образ. Я переймаюся думкою про право власности, коли грабую цю власність. Я відтворюю відсутнього власника. Він не постає переді мною, а обволікає мене. Я вдихаю якісь невагомі часточки, які входять у мене, заповнюють мої легені. Спочатку не дуже страшно. Страх з'являється тоді, коли я вирішую йти на виступці. Рішенець визріває, коли в мешканні вже не залишається жодного потаємного закутка, і я посідаю місце власника. Тобто не конче тоді, як я натрапляю на скарб. Ґі майже завжди сідає до столу і їсть у пограбованій кухні чи залі. Декотрі вломники, пограбувавши, поспішають до вбиральні. Я не спонукаю Люсьєна до таких ритуалів. За своєю природою він зовсім не набожний. Скарб знайдено, треба брати ноги на плечі. Саме тоді страх виповнює моє тіло. Я намагаюся все пришвидшити. Не підганяти себе чи рухатися моторніше, а зробити так, щоб усе в чарівний спосіб закрутилося. Щоб чимхутчій перенестися звідси куди-інде, дуже далеко, але як стати моторнішим? Треба рухатися щонайрозважливіше, щонайповільніше. Та вповільненість веде за собою страх. Не тільки серце, а й усе моє тіло тріпоче. Я обертаюся на велетенську скроню, скроню, яка стугонить у цій пограбованій кімнаті. Бувало, я віддавав перевагу тому, щоб подрімати там, за дверима, якусь часинку, аби заспокоїтися, аніж виходити на вулицю і рятуватись, бо навіть, знаючи, що мене ніхто не переслідує, я все одно починаю відчайдушно петляти, бігти вулицями, повертатися назад, немов хочу заплутати сліди. Після похапливої крадіжки все відбувається ще гарячковіше: я наддаю ходи в ноги, кваплюся, і дільниці, у вигляді низки з ламаних ліній, мелькають перед очима. Таке враження, ніби сама швидкість, із якою я здійснив крадіж, пориває і тягне мене за собою. Я проти того, щоб Люсьєн ризикував у такий спосіб. Він не звик скрадатися. У його рухах, у його поведенції відчувається якесь ледь помітне вагання, скутість, які нагадують затримку останніх складів на скривлених зволожених вустах молодих американців. Люсьєн виглядає сором'язливим.
Одного разу я пригрозив його покинути.
— Поки що все гаразд, але скоро мій терпець урветься.
Я вийшов, навіть не поцілувавши його. Упродовж трьох днів я не хотів його бачити. Він, як звикле, не бідкався і не побивався.
«Гаразд, я його позбудуся, — міркував я, — а що тоді?» Мене опосіли докори сумління, ці думки затьмарили й отруїли і так надто бурхливий плин мого життя. Я сподівався, що він кинеться мені на шию. Я чекав на диво, але бракувало грози, щоб розвіяти хмари на небі. Надвечір третього дня я зайшов до його кімнати.