Скоряючись примхливим бажанням митника, я корився авторитарному орденові, не годити якому було зась, — поліції. На якусь хвильку я забув про те, що я голодний, обідраний волоцюга, цькований собаками і переслідуваний дітьми; я вже не був колишнім відважним злодієм, який глузував із лягавих, а фавориткою під нічним зоряним небом, яка заколисувала переможця. Коли я зрозумів, що тільки від мене залежить, аби контрабандисти щасливо висадилися на берег, я відчув відповідальність не лише за них, а й за тих усіх, хто діяв поза законом. До того ж я відчував їхні погляди і не міг їх покинути напризволяще. Гордість була моїм опертям. І, нарешті, Удаючи із себе закоханого, я затримував поліцая, а стримуватиму його запевне, — казав я собі, — якщо моя любов буде ще палкішою, і, не вигадавши нічого іншого, я кохав його з усіх сил. Я подарував йому найчудовішу з моїх ночей. Не на те, щоб ущасливити його, а щоб звалити на себе — а його тим самим звільнити — від його власної ганьби.
Зрада, крадіжка та гомосексуалізм — ось головні теми цієї книжки. Між ними існує — хоч вона й не завжди очевидна — єдність, принаймні, мені здається, ніби я розпізнаю щось схоже на кровообіг між своїм нахилом до зради, крадіжками та своїми пасіями.
Коли я вгонобив його, митник запитав мене, чи не почув я чогось дивного. Таїна сеї ночі та сього моря, яким сновигали невидимі злочинці, мене збентежили.
Вельми своєрідне почуття, яке я навмання назвав поезією, залишило в моїй душі тривожний слід, який незабаром зник. Якийсь шепіт уночі, а в морі сплески невидимих весел, на тлі моєї своєрідної обстави, приголомшили мене. Я завжди завмирав, силкуючись утримати ці блудні миті, що, як мені здавалося, на манір душі, визволеної від тіла, шукали свідомості, яка могла б їх помітити і відчути. Знайшовши її, вони щезають: поет вичерпує світ. Але якщо натомість він пропонує інший, то це може бути лише його власна вигадка. Коли в Санте я взявся до писання, то ніколи не намагався ще раз пережити свої почуття чи передати їх будь-кому, а лише хотів виразити те, що вони мені накинули, з чого я створив якийсь невідомий (моральний) лад (насамперед самого себе).
— Так, — сказав я.
Він запитав мене, де вони могли висадитися. Його погляд нишпорив у темряві. З рушницею навпереваги, він був готовий першої-ліпшої хвилини вистрелити. Так от, оскільки точність — моя струнка, я ледве показав йому правильний напрямок: але здоровий глузд зупинив мене й порятував пачкарів. Удвох, немовби я був його псом, ми трохи повешталися по скалах і повернулися до куреня задля нових утіх.
Я продовжував свої мандри надбережним шляхом, ідучи то поночі, то вдень. Мені ввижалися химерні примари. Втома, сором і злидні примушували мене шукати притулку лише в тому світі, де кожна подія мала якийсь сенс, незбагненний для мене, але вочевидячки не той, що його пропонує реальний світ. Вечорами я слухав співи: селяни збирали врожай помаранчів. Удень я заходив до церкви перепочити. Оскільки моральний уклад бере свій початок від християнських заповідей, то я жадав злитися з думкою про Бога: під час ранкової меси, бувши великим грішником, я причащався. Священик брав проскуру із дароносиці (іспанський кюре)!
«У якому ж соусі вони змочені?» — запитував я себе. Соусом була солодкава маса на блідих пальцях священика. Щоб роз'єднати проскури, з яких він брав лише одну, він намацував їх зворушливим рухом, буцім сколочував густу рідину в золотій посудині. Так ось, знаючи, що проскури випечені з тонесенького білого сухого тіста, я дивувався з його рухів. Відмовляючись визнати Бога як світло, відповідно до пояснень теологів, я відчув Бога — або, радше не його, а нудотне враження таїни — завдяки кільком мерзенним бридким деталям (що залишилися від дитячого уявлення) католицької літургії.
«Із цієї нудоти, — казав я собі, — й постала чудова структура законів, бранцем якої я є».
У похмурій церкві, перед священиком у ризі, мене поймав страх. Та що ідальґо, які стояли навколішки поруч зі мною, не сахалися мого лахміття, беручи на кінчик язика таку саму проскуру, та добре знаючи, що її могутність виявляється всередині нашої душі, а не деінде, я, щоб схопити її на місці злочину та обману і зробити з неї свою спільницю, подумки шпетячи, пережовував її. Бувало, я посилався не на Бога, а на оту нудоту, яку викликали в мене церковні відправи, сутінки каплиць, де на тебе чатують богоматері та воскові свічки, причепурені для балу, співи мертвих або звичайний гасильник для свічок. Я пригадую те дивне враження, оскільки щось таке мені доводилося відчувати весь свій вік за обставин, дуже далеких від тих, що я описую. Армія, поліційні відділки та їхні господарі, в'язниці, пограбовані помешкання, душа лісу, душа ріки (небезпека як докір або співучасть уночі) та кожна подія, свідком якої я був, дедалі більше утверджували в мені те саме відчуття огиди і страху, переконання, що думка про Бога перетравлюється у моїх кишках.