Покинувши південь, як завжди пішки, я знову почимчикував у напрямку Франції. Все, що я звідав у Севільї, Тріані, Аліканте, Мурсії та Кордові, зводилося, головно, до нічліжок і чашки рису, які нам подавали. Проте я розпізнавав під мішурою лахміття — безглуздою позолотою — кутасті м'язи, які, зненацька напружуючись, за кілька років прорвуть її. У глибині свого відчаю я не забував про насолоду та шпичаки шалу.
(Із якогось комуністичного видання я витнув вірша, який батожив воїнів Леґіона Азюль,[xxvii] фашистів-гітлерівців. Скерований проти них, цей вірш водночас їх і оспівує. Цитую:
Написаний іспанським пересічним віршомазом, цей вірш гудить Іспанію. Леґіон Азюль був командою вбивць, яких скерували до Росії на допомогу Гітлерові. Небесна барва в поміч дияволові!)
Ні карабінери, ні аґенти муніципальної поліції мене не затримували. Вони бачили в мені не людину, а дивний плід нещастя, до якого не можна прикласти закону. Я перейшов усі межі пристойності. Наприклад, ніхто б не здивувався, якби я приймав якогось чистокровного принца чи іспанського гранда, називаючи його своїм кузеном і розмовляючи з ним найвишуканішою мовою. Це не було б дивним.
— Приймати іспанського ґранда. Але в якому палаці?
Аби ви ліпше зрозуміли, до якої межі самотності джерела моєї незалежності я дійшов, я вдаюся до цього риторичного прийому, до якого мене змушують обставини та успіх, що виражаються словами, гідними бути виразниками тріумфу сторіччя. Словесна спорідненість передає спорідненість моєї слави з дворянською. Я породичався із принцами та королями завдяки своєрідному, таємному, не знаному людям зв'язку, який дозволяє пастушці бути на «ти» з королем Франції. Палац, про який я розповідаю (оскільки іншого слова не доберу), — то архітектурний ансамбль вишуканих, ба більше, витончених почуттів, які видобувають гордість із моєї самоти. Юпітер викрадає Ганімеда і цілує його: я теж міг собі дозволити будь-яку розпусту. Я відзначався звичайною витонченістю і невимушеністю відчайдухів. Моя відвага зводилася до руйнації всіх звичних життєвих засад і відкриття інших. Відкриття здійснювалося повільно.
Спостерігаючи за дисципліною — а не за внутрішнім розпорядком виправної в'язниці — у Меттре, я згодом відкрию для себе її чесноти. Щоб стати колоністом, я силував себе. Як і більшість неповнолітніх харцизяк, я міг би мимохіть, не роздумуючи, здійснювати безліч вчинків, які творять колоніста. Я пізнав би злигодні та нехитрі радощі, і життя пропонувало б мені лише банальні думки, які може висловити будь-хто. Меттре, який щедро обдаровував мої любовні потяги, постійно ранив мої почуття. Я страждав. Я відчував жаский сором від наголо остриженої голови, ганебного вбрання та ув'язнення в цьому мерзосвітньому місці, я зазнавав зневаги інших колоністів, дужчих за мене або жорстокіших. Аби пережити своє горе, я дедалі більше замикався в собі, виробляв сувору дисципліну. Її механізм нагадував щось схоже (відтепер я буду до неї вдаватися): на всяке несправедливе звинувачення, висунуте проти мене, я від щирого серця відповідав ствердно «так». Ледве я встигав вимовити це слово — чи відповідне речення — як одразу відчував у собі потребу зробитися тим самим мерзотником, за якого мене вважали. Мені тоді було шістнадцять років. Ви мене зрозуміли: у своєму серці я не зберіг жодного закутка — криївки для своєї цноти. Я визнавав себе боягузом, зрадником, злодієм, гомиком, якого вбачали в мені. Звинувачення могло бути висунуте бездоказово, і, щоб видатися винним, я мусив, очевидно, вдатися до дій, властивих зрадникам, злодіям, боягузам, але це виявилося зайвим: набравшись трохи терпцю, зібравши думки, я відкрив у собі досить підстав для того, щоб до мене прикладали такі прозвиська. Мені заціпило, коли я дізнався, з яких нечистот я складаюся. Я зробився паскудним. Мало-помалу я звикся з таким станом. Я спокійно міг зізнатися в ньому. Зневага, з якою до мене ставилися, обернулася на ненависть: я досяг успіху. Але яких душевних гризот я зазнав![xxviii]
[xxvii] Блакитний
[xxviii] Я заздрю, мов якомусь привілеєві, безчестю, якого зазнало молоде подружжя, про що розповіла газета «Франс-Діманш». Дівчині на ім'я Надін жителі Шарлевіля в день її весілля подарували заквітчану блазенську свастику. Під час німецької окупації Надін була коханкою берлінського капітана, згодом загиблого на російському фронті. «Вона замовила месу і вбралася в жалобу». На знімку в газеті бачимо Надін із її чоловіком, які виходять із церкви, де щойно кюре поєднав їх шлюбом. Вона переступає через свастику. Шарлевільці дивляться на неї з ненавистю. «Дай мені руку і заплющ очі», — можливо, прошепотів ій чоловік. Перед французькими прапорами з жалобними стрічками вона проходить з усміхом.
Я заздрю гіркому, зверхньому щастю цієї молодої жінки. Я «віддав би» весь світ, щоб спізнати його ще бодай раз.