— Що з тобою? — запитав я.
— Ти привертаєш до себе увагу.
— Що тут поганого?
— Таж не цілуються отак, просто на людях. Сьогодні ввечері, якщо ти хочеш…
Він сказав усе це з маркітною гримасою, неохоче і навіть презирливо. Я хотів лише засвідчити йому свою вдячність, зігріти його своєю вбогою ніжністю.
— А що ти подумав?
Хтось його відштовхнув, не вибачившись, віддаляючи мене від нього. Я не подався слідом за ним на кухню, а підійшов до лавиці біля груби і сів на вільне місце. Я збентежився, погано уявляючи, в який спосіб, втративши голову від могутньої краси інших, я міг би віддатися любощам цього запаршивілого і бридкого злидаря, з яким поводилися грубо навіть легкодухи, закохатися у його вугласті сідниці… а що як, на лихо, у нього ще й розкішний прутень?
Барріо Чіно був тоді своєрідним кублом, заселеним не так іспанцями, як чужинцями — вошивими голодранцями. Інколи ми були вдягнені в шовкові сорочки кольору зеленого або ясно-жовтого мигдалю, взуті в полотняні стоптані черевики, а наша прилизана чуприна здавалася лакованою аж до хрусту. Ми не мали зверхників, радше мали верховодів. Мені важко пояснити, як ними ставали. Очевидно, вони вивищувалися завдяки вдалим операціям із продажу нашої жалюгідної здобичі. Вони вели наші справи і керували нашими нападами, забираючи собі помірну частку. Ми не були більш чи менш організованою ватагою, але в цьому величезному брудному смітнику, в самому осерді кварталу, що відгонив оливою, сечею і лайном, декотрі пропащі люди покладалися на когось іншого, спритнішого від них. Стільки злидарів сяяли молодістю, та лише декотрі серед нас випромінювали оті містичні сполохи, справдешнє сяєво; тіла, погляди, рухи цих молодиків насичені магнетизмом, який перетворює нас на їхню ціль. Саме в такий спосіб мене вразив один із них. Ліпше я розповім про Оплітано, про отого однорукого, через кілька сторінок. Насамперед хай знають, що він був позбавлений будь-яких християнських чеснот. Увесь його блиск, вся його сила крилася у нього між ногами. Його прутень зі своїм причандаллям, увесь цей апарат був такий чудовий, що я називав його не інакше як генеративний орган. Вам здавалося, ніби він мертвий, — так рідко й повільно він оживав: але він не спав. Він випромінював уночі крізь наглухо застебнуту, хоч і однією рукою, матню оте сяйво, що осявало його власника.
Мої любощі із Сальвадором тривали з півроку. Вони були не надто п'янкі, одначе вельми плідні. Мені пощастило полюбити його хирляве тіло, сіре обличчя, кумедну рідку борідчину. Сальвадор дбав про мене, а вночі, при свічці, я вишуковував у рубчиках його штанів вошей, наших близьких знайомих. Воші населяли нас. Вони оживляли наш одяг, а Щойно зникали, він ставав мертвий. Нам подобалося усвідомлювати — і відчувати — цих напівпрозорих комах, які, й не бувши приручені, стали нам такі близькі, що будь-яка чужа воша викликала у нас обох огиду. Ми їх ловили, але сподівалися, що другого дня вони знову вилупляться із гнид. Ми чавили їх нігтями без відчуття огиди чи злости. Ми не викидали їхніх трупів — чи останків — на смітник, ми давали їм змогу падати, вгодованим нашою пурпуровою кров'ю, у нашу брудну білизну. Воші були єдиною ознакою благоденства, але було логічно, що, сприяючи відновленню нашого стану, який освячувався тим благоденством, ми водночас освячували й ознаки цього стану. Ставши такими самими необхідними для пізнання нашої немочі, як прикраси для пізнання того, що називають тріумфом, воші були нашим скарбом. Ми водночас і соромилися їх і пишалися ними. Я чимало часу прожив у кімнатці без вікон, з однією-однісінькою кватиркою на коридор, де вечорами п'ятерко жорстоких і воднораз ніжних облич, посміхаючись або кривлячись через незручну позу, зрошені потом, вишуковували цих доброчесних комах, на яких ми самі були схожі. Я міг тільки радіти, що став коханцем найубогішого, найбридкішого голодранця в самім осерді злиднів. Завдяки цьому я спізнав, що таке привілейований стан. Мені велося зле, але кожна здобута перемога — мої брудні, гордовито виставлені руки допомагали мені бундючно хизуватися своєю бородою та довгим чубом — надаючи снаги або вселяючи неміч, що тут сприймається як одне й те саме, для подальшої перемоги, що нашою мовою, природно, називалося б, падінням. Одначе сяйво, світло були необхідні в нашому житті, у цьому мороці нам треба було мати бодай єдиний сонячний промінь, що пробивався б крізь вікно та всю оцю гидоту; і таким нагромадженням для нас були ожеледиця і паморозь, оскільки ці стихії провіщали не лише великі нещастя а й восрешали в пам'яті радощі, яких цілком вистачало, попри їхню примарність, для нашої кімнати: будили спомини — про Різдвяні та Новорічні свята, будили тільки завдяки морозові, що завжди їх супроводжує і зігріває душі тих, хто святкує.