— Якби тобі наказали заарештувати мене, ти послухався б? — запитав я в Бернара.
Він вагався не більше шести секунд. Відтак, прискаливши око, відповів:
— Я влаштував би так, щоб це зробив не я. Я попросив би про це свого приятеля.
Така ницість не викликала в мене обурення, а радше поглибила мою любов до нього. Однак я його покинув і подався до Парижа. Я почувався спокійним. Цей короткий зв'язок із поліцаєм, моя любов до нього, а його — до мене, любовне переплетіння наших таких протилежних доль — це все мене очистило. Перепочивши, звільнившись на якийсь час від усіляких шлаків, здатних розпалити жадання, я відчув себе обмитим, очищеним, готовим до найлегшого стрибка. Згодом, років за п'ятнадцять-шістнадцять, коли я втьопався у сина одного лягавого, я спробую зробити з нього злочинця.
(Хлопцеві двадцять років. Звати його П'єр Ф'євр. Він написав мені, щоб я купив йому мотоцикла. Трохи далі я розповім вам про його роль.)
Тепер, за його допомогою, Арман відлдвав мені половину нашої здобичі. Він наполягав, щоб я користувався певною незалежністю, і хотів, аби я мав окрему кімнату. Можливо, з обережности, оскільки хоч він мене й оберігав, грозові хмари все ж згущалися над моєю головою, він вибрав кімнату в іншому готелі, на іншій вулиці. Десь ополудні я приходив до нього, і ми розробляли план нічного пограбування. Потім обідали. Він усе так само торгував наркотою, з чого Стілітано мав свою частку.
Я був би щасливий, якби моя любов до Армана не набула такої ваги, тож я запитую себе, чи він помічав її бодай колись? Його присутність зводила мене з розуму. Його відсутність мене хвилювала. Пограбувавши якусь жертву, ми сиділи вдвох десь із годину в барі, але що було потім? Я зеленого уявлення не мав, що він робив уночі. Я почав ревнувати до всієї портової босоти. Нарешті одного разу, на довершення всього і на мій жах, просто на моїх очах, Робер, посміхаючись, грубо заявив Арманові:
— Гадаєш, мені нема чого розповісти про тебе?
— Що ти цим хочеш сказати?
— Як то що, адже, я теж маю на тебе якісь права.
— Ти, шльондрочко?
Робер вибухнув сміхом.
— Власне. Це тому, що я — шльондрочка. Я твоя жінка, отак-то.
Він це сказав без ніяковості і без фанфаронства, кинувши лукавий, сповнений ніжності погляд у мій бік. Я думав, Арман його телепне або заткне губу надміру пихатому Роберові якоюсь реплікою, але він лише усміхнувся. Здавалося, його не бридили ні хлопцева фамільярність, ні його пасивність. Якби я так повівся, то певен, це розлютило б його не на жарт. Так я дізнався про їхні амури. Можливо, Арман цінував мене як товариша, але, на жаль, я прагнув стати його любкою.
Якось увечері Арман чекав на мене, прихилившись до одвірка у позі яничара, охоронця садів. Я затримався на годину і був певен, що він вибештає мене, а то й стусоне; мені було жаско. Знизу, з останньої чи з передостанньої приступки сходів, я побачив Армана голим по пояс, його широкі штани з голубого полотна, що спадали на стопи, здавалося, правили за основу не для Арманового погруддя, а для його складених навхрест рук. Можливо, вище стриміла голова, не знаю, але я бачив лише його міцні, м'язисті руки, їхню важку рельєфну брунатну плоть, і одну з них прикрашало вишукане татуювання із зображенням мечеті з мінаретом, банею та пальмами, похиленими від самуму. На руки з шиї, певніше, з самої потилиці просто звисав, спадав, ринув довгий мусліновий бежевий шарф, яким обмотують голову легіонери чи солдати колоніальних військ, для захисту від піску. Його біцепси, притискаючись до грудних м'язів і цілком затуляючи їх, рельєфно випиналися. Ці руки жили своїм окремішнім життям, тобто, лежачи перед Арманом, вони правили йому за гербовий щит і скульптурну зброю.
Блискавична чи некваплива медитація про планетарну систему, світила, туманності, галактики ніколи не дасть мені убгати в себе весь світ і втішитися: перед Усесвітом я ніяковію, але звичайна ознака могутньої мужності підбадьорює мене. Тривожні думки та страх щезають. Моя ніжність — найдивовижніше втілення її предмета у мармурі чи в золоті у підметки не годиться тілесній моделі — обтяжує цю силу браслетами із вівсюга. Страх — через моє спізнення — примушував мене майже здригатися і, поза всяким сумнівом, посилював моє хвилювання, даючи змогу проникнути в його, того страху суть. Химерне плетиво неприродних рук було не лише невідпорною зброєю цього оголеного вояка, а ще й несло в собі спомини про африканські походи. Кінець кінцем, його татуювання — мінарет із банею — бентежили мене, нагадуючи про розлуку зі Оплітано, коли я споглядав Кадисовів відсвіт у морі. Я пройшов перед його очима, Арман не ворухнувся.