— Я спізнився.
Я не смів дивитися на його руки. Вони були такі дужі, що я завагався, чи, бува, не дав маху, звертаючись до його очей та вуст. Реальним у цих руках чи в тому, що вони виражали, був тільки їхній несподіваний скульптурний візерунок проти тулуба борця. Щойно руки розімкнулися, як пощезне і найглибша й найдостеменніша Арманова реальність.
Сьогодні я розумію, чому на цей вузол м'язів мені було сором дивитися — у них відкривалася Арманова сутність. Якщо королівське знамено з'являється у вершника, який скаче чвалом сам, нас охоплює тривога і ми скидаємо шолом, а якщо король несе його власноруч, це гнітить наші душі. Найкоротший шлях, що нам пропонує символ у руках того, кого він мусить означувати, як створює, так і руйнує поняття та річ, яку воно означувало. (А тут усе поглиблювалося ще й тим, що звивистий візерунок лежав на тулубі!)
— Я робив усе, що можна, аби прибути вчасно і спізнився не з власної вини.
Арман не відповів. Він і далі стояв спершись об одвірок, повернувшись до мене, мов на осі, всією своєю масою. Стояв неначе ворота храму.
(Мета цієї оповіді — приоздобити мої минулі авантури, тобто видобути з них красу, відкрити в них те, що нині викликає пісню — єдиного свідка цієї краси.)
Його руки залишалися згорнутими. Арман завмер як бовван Байдужості. Провісники ще чудовішої зброї, яка нехтувала тим, щоб заявити про себе, ховаючись за блакитною тканиною штанів, його руки викликали у пам'яті одну ніч — їхній бурштиновий колір, їхня масть, еротична маса (якось увечері, коли він лежав у ліжку, я мазнув по його згорнутих руках своїм членом, як ото сліпий розпізнає навпомацки обличчя, і він не посмів розгніватися), надто ж упливало на мене блакитне татуювання, засвічуючи в небі перші зірки. Під мурами цієї мечеті, підпираючи похилену пальму, один леґіонер часто чекав на мене в сутінках у тій самій незворушній і владній позі. Здавалося, він охороняє невидимий скарб, а сьогодні мені навернулось на думку, що він оберігав, усупереч нашому коханню, свою бездоганну цноту. Він був старший за мене. Він завше приходив перший на побачення в сади Мекнеса. З блудним поглядом — або ж споглядаючи світлу мрію? — курив цигарку. Так, щоб він залишався незворушно стояти на місці (він завжди здоровкався зі мною крізь зуби і ніколи не подавав руки), я дарував йому втіху, якої він жадав, поправляв штани і йшов собі геть. Як би я хотів, щоб він стис мене у своїх обіймах! Він був вродливий, і коли б мені довелося згадувати його ім'я, найперше зринуло б у пам'яті, що він заслуговував бути названим сином ненажери.
Споглядання Арманових рук, гадається мені, було того вечора єдиною відповіддю на всі метафізичні хвилювання. Заступлений ними, Арман зникав, руйнувався і воднораз ставав реальніший і дійовіший, чого вимагала від нього така персоніфікація, оскільки він був головним носієм цього герба.
По суті я зберіг про нього самого не дуже ясні спогади, пам'ятав хіба що те, як Арман відважив мені два чи три ляпаси, що з мого боку було б нечесно від вас приховувати. Він терпіти не міг, щоб я його змушував чекати бодай хвильку. Може, він боявся, що я зникну назавжди. Кілька днів я вдавав, ніби поблажливо пантрую за його сварками з Робером, але я страждав від любови, досади і лютощів. Цієї туги я сьогодні, можливо, без вагань позбувся б, сприяючи зляганню двох чоловіків, яких я любив: одного — за його силу, другого — за вроду. Таке милосердя, тепер вельми близьке моїй душі, дозволило б мені ощасливити не двох чоловіків, а істот іще бездоганніших, втілень сили та краси. Якщо перше і друге не можуть об'єднатися в мені, тоді хай моя доброта, поза мною, вміло зав'яже досконалий вузол — кохання. Я мав певні заощадження. Нікого не попередивши, ні Стілітано, ні Армана — ні Сільвії, ні Робера — я сів на потяг і повернувся до Франції.
У лісах Мобежу я зрозумів, що країна, яку я з такими труднощами покидав, цей звабливий край, за яким я раптом відчув ностальгію, перетинаючи останній кордон, була близька осяйній Армановій доброті — сумі всіх тих складників, які, вивернуті навиворіт, утворювали його жорстокість.
Якщо тільки не станеться події такої ваги, що проти неї моя літературна творчість видасться безглуздою і мені доведеться вдатися до нової мови, щоб приборкати нове лихо, ця книжка буде останньою. Я чекаю, що небо звалиться мені на голову. Святість полягає в тому, щоб скористати із страждань. Щоб змусити диявола бути Богом. Щоб добитися вдячності від зла. Уже п'ять років я пишу книжки: я можу присягнути, що робив це з утіхою, але письменству я поклав край. Завдяки творчості я досяг того, чого шукав. Те, що стало для мене наукою і вказуватиме мені шлях, полягає не в тому, що я пережив, а в манері, в якій я те все переповів. Не у вигляді анекдотів, а у вигляді мистецького твору. Коли важить не власне життя, а його тлумачення. Саме це дарує мені мова: викликати його в пам'яті, розповісти про нього. Втілити в життя свою леґенду. Я знаю, чого хочу. Я знаю, куди йду. В подальших розділах (я вже зазначав, безліч їх утрачено) розповідь плинутиме безладно.