Оскільки моє ім'я значилося у списках тих, що вже сиділи в цій камері, вони виявили солідарність із незнайомцем, покараним за якусь провину, до якої вони не мали ніякого діла. Ґі був душею камери. Смаглявий підліток з білявими кучерями уособлював непідкупне і суворе сумління. Щоразу, як він звертався до мене, я осягав сенс чудородного виразу: «Розрядити парабелум між крижі».
Його заарештувала поліція. У мене на очах відбувся такий діалог:
— То ти вчинив напад на вулиці Фламандській?
— Ні, не я.
— Ти. Консьєржка тебе впізнала.
— Виходить, хавка того ракла схожа на мою.
— Вона править, що його звати Ґі.
— Виходить, у того ракла така сама хавка і таке саме ім'я, як у мене.
— Вона впізнала твоє дрантя.
— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я і таке саме дрантя, як у мене.
— І такий самий чуб.
— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я, таке саме дрантя і такий самий чуб, як у мене.
— З'ясовано, що то твої відбитки пальців.
— Виходить, у нього така сама хавка, таке саме ім'я, таке саме дрантя, такий самий чуб і такі самі відбитки пальців, як у мене.
— Бачу, це триватиме довго.
— До кінця.
— То ти вчинив напад.
— Ні, не я.
Саме від нього я одержав листа, де є такі місця (я ще сидів у в'язниці Санте…): «Любий мій Жанно, я зараз на бобах, тож не маю змоги надіслати тобі передачу. Я не маю ані шеляга за душею, але хочу сказати тобі щось таке, що, сподіваюся, втішить тебе: я вперше вдався до суходрочки, думаючи про тебе, і вгонобив себе. Принаймні, ти можеш бути певний, Що десь є друг, який думає про тебе…»
Інколи я дорікаю йому за його панібратство з інспектором Рішардо. Я намагаюся втовкмачити йому, що поліцай ще мерзенніший від нишпорки, але Гі пускає мої слова повз вуха. Він дріботить. Розстебнутий комір його шовкової сорочки м'яко майорить довкола його шиї, спадаючи на рамена, піджак сидить ладно; голову він тримає високо і дивиться просто себе, суворо оглядаючи сумну, сіру й похмуру вулицю Барбеса, де якийсь «кіт» із-за фіранок умебльованої кімнати може накинути на нього оком.
— Так, по суті ти маєш рацію, — каже він. — Усі вони плюгавці.
За якусь хвильку, коли я думаю, що він уже забув мої слова (справді-бо якийсь час він нічого не думав, щоб ліпше відчути на своєму зап'ястку вагу срібного ланцюжка, або ж чекав, коли в його голові утвориться пустка, щоб ця думка знайшла собі місце), він бурмоче:
— Так, але все-таки лягавий — це щось інше.
— Отакої! Ти вважаєш?
Незважаючи на всі мої докази, що лягавий проти нишпорки гідний більшого осуду, я відчуваю те саме, що й Ґі, але не зізнаюся йому в цьому. Я люблю, так, потай я люблю поліцаїв. Я не розповідатиму йому про своє хвилювання, коли в Марселі на бульварі Бельзюнс я поминав поліційну їдальню. Вона просто роїлася марсельськими поліцаями в однострої і в цивільному. Їдальня притягувала мене. Там кишіло зміями, які звивалися, перепліталися з невимушеністю, яка не заважала — а можливо, навіть сприяла — їхній підлоті.
Ґі байдуже ступає поруч мене. Чи знає він, що лінії його рота надто зманіжені? Вони надають його обличчю якоїсь дитячої чарівності. Білявий зроду, він перефарбувався на чорнявого. Він хоче скидатися на корсиканця — і захоплюється цією грою, — а я підозрюю, що він любить рум'яна.
— Я в розшуку, — хвалиться він мені.
Життя злодія — це низка безперервних скутих, але палких рухів. Добуваючись із випаленого нутровиння, кожен рух стає болісний і жалюгідний. Тільки після крадіжки, вдаючись до літератури, злодій оспівує свій чин. Кожен успіх виспівує в його тілі гімн, який повторюють вуста. Кожне падіння викликає захват у його туги. На мою усмішку, на моє стенання плечима Ґі відповідає:
— Я виглядаю надто зеленим. Серед злодійського кодла треба видаватися мужем.
Мене захоплює його незламна воля. Невинна усмішка, каже він мені, може його занапастити. Я відчуваю до нього такі самі жалощі, як і до лева, якого приборкувач ганяє по напнутій линві.
Про Армана я говорю мало: дається взнаки сором'язливість, а може, бракує слів, щоб розповісти, ким і чим він був для мене, щоб достеменно передати важливість його морального авторитету — його доброта, як на мене, була чимось подібним до стихії, де мої потаємні (ганебні) якості знаходили собі виправдання.
Власне, після того, як я його покинув, провівши між ним і собою межу, тільки тоді я відчув його значущість. Він видався мені метикуватим. Тобто він зважився переступити моральні засади, не безтямно, з облудною легкістю хлопчаків, які не відають про них, а навпаки, ціною величезних зусиль, певний, що втрачає безцінний скарб, але натомість створить щось інше, набагато цінніше від того, що втратив.