Гангстери міжнародної банди здалися «поліції без найменшого опору, як останні легкодухи», писали бельгійські газети, — ми дізналися про це одного вечора в барі, де кожен коментував їхню поведінку.
— Це запроданці, хіба не так, — сказав Робер. — Ти іншої думки?
Стілітано не відповів. При мені він побоявся згадувати про страх чи відвагу.
— Ти мовчиш, ти іншої думки? Вони правлять, що обкрутили колосальні справи: напади на банки, потяги і раптом з дорогою душею дали себе злапати фараонам. Вони могли б боронитися до останньої кулі. У будь-якому разі їхній розрахунок певний: їх вимагає Франція, і їх збираються їй видати. Там їм скостять термін. Я б на їхньому місці…
— Ось не дратуй мене!
Арман раптом аж затремтів од гніву. Його погляд виказував обурення. Трохи утихомирившись, Робер запитав:
— Ти що, зі мною не згоден?
— У твоєму віці я зробив трохи більше, ніж ти, але не брався судити людей, особливо тих, яких запакували до криміналу. Для них існує щось більше, ніж суд. Тобі ще рано про це белебенити.
Його статечний тон трохи осмілив Робера. І він ризикнув відповісти:
— І все ж вони злякалися. Якщо вони робили все так, як розповідають…
— Ах ти ж недоумку паскудний, як же їм не злякатися, коли вони саме так і вчинили, як розповідають. Чи ти знаєш, чого вони хотіли, га? Ти це знаєш? То я тобі скажу. Відчувши, що їм клямка, вони вирішили дозволити собі розкіш, на яку не мали часу впродовж усього життя, — злякатися. Ти затямив? Для них це свято — мати змогу здатися поліції. Це дасть їм перепочинок.
Стілітано зберігав спокій. Із його лукавої посмішки я здогадався, що Арманова відповідь у принципі йому сподобалася. Не своєю позитивною, героїчною і зухвалою формою, а розпливчастим стилем. Робер промовчав. Він нічого не втямив зі сказаного, хіба те, що він не зовсім ще «свій» для нашої трійці.
Я сам, але вже трохи згодом, дійшов до цього виправдання. Арманова доброта полягала в тому, щоб дати мені почуватися в ній невимушено. Він розумів усе. (Себто розв'язав мої проблеми.) Я маю на увазі не його пояснення капітуляції ґанґстерів, яке він посмів дати і яке було прийнятне для цих ґанґстерів, а те, що його було зроблено заради мене, немовби він виправдовував мою власну капітуляцію за таких самих обставин. Його доброта полягала ще й у тому, щоб перетворити на свято, на врочистий і сміховинний парад те, що було ганебним відступом. Арман переймався насамперед реабілітацією. Не інших і не себе, а морального убозтва. Він надавав йому властивостей, які є вираженням утіх офіційного люду.
Мені далеко до його статури, м'язів та волосні, але, бувало, коли я дивився на себе в дзеркало, то знаходив у своєму обличчі якусь дещицю Арманової доброти. Тоді я пишався собою, своєю грубою і плескатою пикою. Я не відав, у якій братській могилі він похований, а може, він і досі живий, байдуже прогулює своє гнучке, дуже тіло. Він єдиний, якого я хочу вивести під справжнім ім'ям. Зрадити його бодай трохи було б занадто. Коли він вставав зі свого стільця, то вивищувався над світом. Він міг стерпіти ляпаси, й оком не моргнувши, тілесні образи не дошкуляли йому, він залишався великим. Він займав усе наше ліжко, його розчепірені ноги утворювали тупий кут, де лише я міг знайти трішки місця, щоб скрутитися калачиком. Я спав у затінку його члена, який час від часу падав мені на очі, та ще інколи, прокидаючись уранці, я примічав, що моє чоло прикрашав масивний і страх потішний брунатний ріг. Прокидаючись, його нога, не брутально, але владно виштовхувала мене з ліжка. Він мовчав. І лише курив, тимчасом як я готував каву і тости для цієї Святодарниці, де спочивало — або вироблялося — Знання.
Якось увечері ми ненароком дізналися, що Арман бурлакує між Марселем і Брюселем, від міста до міста, від кав'ярні до кав'ярні, заробляючи собі на прожиток, тим, що витинав паперові мережива перед відвідувачами. Докер не жартував, розповідаючи про нього мені із Стілітано. Він вельми правдоподібно розповідав нам про серветки, торбини, носовики, про тонкі вироби, виготовлені зі згорнутого паперу за допомогою ножиць.
— Я на власні очі бачив, як Арман показував свій номер, — сказав він.
Уявивши свого могутнього і незворушного владцю за жіночою роботою, я розчулився. Жодні кпини не могли його сягнути. Я не знаю, з якої каторги він вийшов, чи його звільнили, чи він звідтам утік, але те, що я дізнався про нього, свідчило: Арман відбув школу всіх тонкощів тюремного побуту на берегах Мароні або у французьких централах.
Слухаючи докера, Стілітано злобливо посміхався. Я слушно побоювався, що він спробує образити Армана. Фабричні мережива, якими він ошукував побожних власниць садиб, були ознакою шляхетності, свідченням Арманової вищості над Стілітано. Одначе я не наважувався його благати, щоб він замовк: така витончена моральність щодо свого кореша, виявила б у мені, у моєму серці химерні краєвиди, окутані таким м'яким сяйвом, що стало б одного доторку пальця, аби їх зруйнувати. Я вдав, ніби мені байдуже.