— Що не день, то новини, — кинув Стілітано.
— А що тут поганого?
— Я, власне, про це й кажу. Крутиться хто як може.
Щоб заспокоїти себе і, звичайно, підживити своє немічне тіло, я мав уявляти, що мої коханці витесані з найтвердішого матеріалу. І ось я дізнався, що земні злидні обсіли того, від кого я зазнав чимало кривди. Нині я найчастіше згадую Армана, який — я ніколи не бачив його за таким ділом — походжає між рестораційних столиків і робить витинанки — достоту як венецькі — свої паперові мережива. Можливо, саме тоді він і виявив без будь-чиєї допомоги вишуканість не того, що називають манерами, а незліченної гри поз. Чи то через лінощі, чи то бажаючи мене приборкати, чи то відчуваючи потребу в церемоніалі, який надав би ваги його персоні, він вимагав, щоб я припалював і розкурював цигарку, а відтак встромляв її йому до рота. Я навіть не мав права чекати, доки він виявить своє бажання, я мусив випередити його. Спочатку я так і робив, але бувши сам курець, я вирішив не марнувати часу, тож прикурював одразу дві цигарки, одну з яких передавав Арманові. Він брутально заборонив мені вдаватися до такої методи, вважаючи її за негідну. Довелося, як і раніше, виймати з коробки одну цигарку, прикурювати її, стромляти йому до рота, а відтак діставати другу для себе.
Оскільки впадати у скорботу — то для мене насамперед коритися стражданню, якого я уникаю, знаючи, що оберну його на силу, необхідну, щоб вийти з-під звичної моралі, то я не можу красти квіти, аби потім покласти їх на могилу любого мені небіжчика. Крадіж наперед визначає моральну позицію, якої не досягти без зусиль, — це геройський вчинок. Страждання від втрати любої істоти відкриває нам людські стосунки. Воно вимагає від того, хто залишився жити, гідної поведінки, насамперед із погляду формального. Такого формального, що турбота про неї змусить нас красти квіти, якщо нам нізащо їх купити. Це вчинок, викликаний відчаєм, інакше ми не здійснимо звичного обряду — прощання з мертвими. Ґі прийшов до мене, щоб розповісти, як уколошкали Моріса Б.
— Потрібні вінки.
— Навіщо?
— Для похоронної процесії.
Його мова була уривчаста. Він боявся подовжувати склади, щоб його душа не знемоглася. А можливо, він думав, що не годиться в такий мент умиватися слізьми чи нарікати. Про які вінки він торочив, про яку похоронну процесію, про яку церемонію?
— Для похорону потрібні квіти.
— Ти маєш бабки?
— Ні гроша. Зберемо пожертвування.
— Де?
— Уже ж не в церкві. У корешів. У барах.
— Усі зараз на бобах.
Власне, не самим похованням мерця переймався Ґі. Найбільше він хотів, щоб шану цього світу було віддано його товаришеві — злодію, полеглому від куль лягавого. Сплести із квітів для найупослідженішого зі смертних найрозкішніший покрівець, як ведеться в людей. Ушанувати товариша, але насамперед уславити його за допомогою засобів, узгоджених між тими, хто їх вигадує, хоч і не заплющує очей на їхню жалюгідність.
— Тебе не обурює, що лягавих, яких уколошкали, ховають, як королів?
— Це тебе бісить?
— А тебе ні? А коли хоронять суддів, то позаду тьопають присяжні.
Ґі виглядав збудженим. Його осявало обурення. Його змагала нестримна щиросердість.
— Ніхто не має купила.
— Треба шукати.
— Ти поцупиш квіти разом із його корешами.
— У тебе що, вавки в голові?
Він сказав це глухим голосом, соромлячись і, можливо, з жалем. Либонь, лише божевільний потрапить влаштувати небіжчикам незвичайні похорони. Він може, він здатен творити обряди. Ґі вже завмер у зворушливій позі пса, що справляє нужду. Він тужився, його погляд застиг, чотири лапи зійшлися під згорбленим тілом; дрож проймає його від голови до лайна, що парує. Я пригадую свій сором, ба навіть подив від одного безглуздого вчинку, коли якось у неділю на цвинтарі моя мати-годувальниця, роззирнувшись довкола, витягла з корінням нагідки зі свіжісінької могили і пересадила їх на могилу своєї дочки. Красти квіти звідки завгодно, щоб покрити ними домовину любого небіжчика, — такий вчинок, на думку Ґі, не втішить злодія. Жарти тут недоречні.
— Що ж ви тоді збираєтеся робити?
— Якнайшвидше обкрутити якесь дільце. Напасти на когось.
Ти маєш щось на прикметі?