— Ну й гаразд.
Він звів голову, його рот залишився трохи розтулений. Мій тон його здивував.
— Як?
— Я кажу, що все гаразд.
Я ще ближче нахилився до нього і поклав свою руку йому на плече.
— Мій любий Ґі, я такий щасливий. Мене охопив жах, коли я побачив тебе разом із Р. (поліцаєм), як ти з ним заприязнився, не буду цього приховувати. Я здрейфив. Я злякався, що ти пошився у стукачі.
— Ти відбився глузду. Я зв'язався з ним насамперед тому, що він волоцюга над волоцюгами, а ще — щоб він роздобув мені документи. У цього типа грошей кури не клюють.
— Гаразд. Тепер я вірю, але вчора, коли я побачив, як ви разом банячите, то, присягаюся, в мені все перевернулося. Я ж бо терпіти не можу стукачів. Ти знаєш, мене ніби обухом по голові огріли, коли я засумнівався і подумав, що ти міг скурвитися.
Я відкинув обережність, про яку він сам не забував, докоряючи мені, і трохи підвищив голос. Позбувшись його зневаги, я відчув полегкість, дихати стало вільніше, і я мало не затанцював. Мене окрилила радість, що я випручався з обіймів зневаги і так уник бійки, яка вже назрівала, і в якій би всі сутенери бару пішли супроти мене, а ще тому, що завдяки моєму велемовству я горував над Ґі. Нарешті, жалість до себе надала моєму голосу зворушливих модуляцій, позаяк я програв, хоч і стояв ще на ногах. Моя твердість і непримиренність луснули, і оборудка з пограбуванням (про яку ніхто з нас навіть не затнувся) остаточно забулася. Нас оточували бувалі в бувальцях звідники. Вони розмовляли галасливо, проте дуже чемно. Ґі розповів мені про свою подругу. Я щось йому відповів. Мене огорнув великий сум, який інколи протикали спалахи моєї люті. Самота (образ якої міг бути у вигляді туману чи випарів, що соталися з мене) на якусь мить прорвалася надією і враз зімкнулася наді мною. Я міг би мати спільника на волі (позаяк я нарешті впевнився, що Ґі — стукач), але я з'їв гарбуза. Мені хотілося зраджувати разом із ним. Оскільки я прагну мати змогу любити своїх спільників. Не можна, щоб ця обставина незвичайної (грабіжника) самотності залишила мене замурованим із яким-небудь хлопчиком-незграбою. Під час оборудки я весь обертаюся на страх (або радше на світло) і напевняка ризикую впасти в обійми свого спільника. Я зупиняю на ньому вибір не за його зріст чи силу, не для того, щоб він захищав мене на випадок невдачі, а для того, щоб тваринний страх укинув мене в чудовий прихисток його бездонних обіймів та стегон. Цей вибір небезпечний тим, що часто страх наскільки відступає, що обертається на ніжність. Я надто легко покладаюся на ці чудові рамена, на цю спину, на ці культі. Ґі викликав бажання працювати разом.
Він прийшов до мене у якомусь сум'ятті. Мені важко було зрозуміти, чи його страх і справді такий панічний. Того ранку вигляд у нього був геть жалюгідний. Він почувався далеко певніше в коридорах і на сходах Санте, спілкуючись із «котами», чий престиж зводився до хатніх халатів, у які вони перебиралися для зустрічі зі своїм адвокатом. Чи не безпека, яку дарує в'язниця, сприяла такій його легковажності?
— Я маю вибратися з лайна. Підкажи мені щось, аби я чухнув у якусь глушину.
Він намагається жити поміж «котів» і в його нервозності, у фатальному русі його голови я розпізнаю трагічну манеру педиків та акторок. «Хіба можливо, — каже він мені, — щоб на Монмартрі «чоловіки» дурили один одного?»
— Ти мене заскочив зненацька. Нічим зараз тобі не зараджу.
— А мені байдуже, яке дільце, Жанно. Якщо хочеш, замочу якогось звідника. Я ладен уколошкати «кота» за двадцять кусків. Учора я заледве не попав на каторгу.
— Це мене не колише, — сказав я осміхаючись.
— Тобі важко це уявити. Ти мешкаєш у розкішному готелі.
Він мене дратує: чому я мушу остерігатися шиковних готелів, люстр, салонів, чоловічої дружби? Можливо, комфорт додасть відваги і звільнить мій дух. А ген-ген за духом, я певен, полине і моє тіло.
Раптом він усміхнувся, дивлячись на мене.
— Пан приймає мене у вітальні. А до твоєї кімнати, що — заказано? Там твій хлопчик?
— Так.
— Він гарненький? Хто це?
— Зараз побачиш.
Коли він покинув нас, я запитав у Люсьєна, що він думає про Ґі. У глибині душі я був радий, що вони сподобалися один одному.
— Він має чудернацький вигляд у своєму капелюсі. Одяг на ньому звисає якимсь таким кандибобером.
І одразу ж він перевів розмову на інше. Ні татуювання Ґі, ні його пригоди, ні його хоробрість не зацікавили Люсьєна. Він завважив лише його кумедне дивацьке вбрання. Людина зі смаком може взяти на глузи елеґантність злодіїв, але, незважаючи на це, вони зі зворушливою статечністю чепуряться вдень, а особливо надвечір, докладаючи не менше зусиль, ніж кокотка. Вони прагнуть напустити туману. Егоїзм їхньої особистості зводиться лише до догляду за тілом («кіт», зодягнений ліпше, ніж принц, має убоге житло). Але як цей майже завжди недоладний потяг до вишуканості виявляється у Ґі? Що він означає, коли на ньому кумедний голубий капелюшок, тісний піджак і декоративна кишенькова хустинка? Хоч Ґі й не притаманні Люсьєнові дитяча чарівність і стримані манери, одначе йому властива палкіша пасія, гарячіше серце, жагучіша й пристрастніша вдача — ось чому я й досі ним дорожу. Він здатен, як він каже, зважитися на вбивство. Він може розтринькати за один вечір усі гроші на себе чи заради друга. Він хвацький хлопець. І, можливо, всі високі Люсьєнові прикмети не варті в моїх очах єдиної чесноти цього недоладного злодія.