Моя любов до Люсьєна і щастя цієї любови вже спонукають мене визнати мораль, більше узгоджену з вашим світом. І не тому, що я став великодушніший, я такий був завжди, — просто ця одубіла мета, до якої я прагну, жорстка, як металевий флагшток на скрижанілій маківці гори, така бажана, така люба моїм гордощам і моєму відчаю, що, як мені здається, загрожує моїй любові. Люсьєн не відає, що я перебуваю на шляху до пекельних країв. Мені все так само подобається йти туди, куди він мене веде. Наскільки б дужче, аж до запаморочення, падіння та блювоти, п'янила б мене любов, яку я йому присвятив, якби Люсьєн був злодій і зрадник! Та чи полюбив би він мене тоді? Хіба його упокореність перед моральними засадами, перед лагідністю не викликають і в мені тієї самої ніжності і легкого сум'яття? Та все ж я хотів би пов'язати своє життя з якоюсь усміхненою, але незворушною залізною потворою, яка вбиває, краде і запродує слідчим батька та матір. Мене й досі тягне до нього, щоб самому обернутися на виняткову почвару, яка до пари потворі — посланцеві Бога, — що задовольнить мою пиху і мій потяг до духовного усамітнення. Люсьєнова любов щедро виповнює мене, але коли я блукаю Монмартром, де тривалий час жив, то все, що я там бачу, оте все паскудство змушує моє серце калатати дужче і боляче стискає моє тіло та душу. Я знаю ліпше за будь-кого, що в цих кварталах, з недоброю славою нема нічого таємничого, проте для мене вони завжди будуть незбагненними. Знову пережити події цих місць, аби бути у злагоді зі злочинним світом, вимагало б неможливого повернення в минуле, оскільки ці місця бездушні, як і місцеві вуркагани з безбарвними пиками, а «коти», що наганяють жаху, є нестерпні бевзі. Але вночі, коли Люсьєн повертається до своєї кімнати, я боязко зіщулююся під ковдрою і багатію думкою, що обік мене простягнеться тіло грізнішого, небезпечнішого і воднораз лагіднішого злодія. Я маю намір незабаром повернутися до небезпечного життя поза законом у найрозпуснішому кварталі, у найнеподобнішому порту. Я покину Люсьєна. Хай сам виплутується з халепи як може. А я поїду. Подамся до Барселони, Ріо або куди очі світять — галасвіта, але спочатку сяду до в'язниці. Там я знову здибаю Сека Ґорґі. Чорний велетень лагідно простягнеться на моїй спині. Негр неосяжніший і чорніший за ніч, покриє мене. Весь тугий клубок його м'язів, що обплете мене, запульсує припливами чоловічої снаги, яка зосередиться в такій неподатливій, такій несамовито атакованій точці, що всеньке його тіло, пронизане дрожем цього блага і власного потягу, існуватиме лише заради мого щастя. Потім ми замремо. Він продовжить своє занурення. Відтак, здоланий сонливістю, мурин звалиться на мої плечі й розчавить мене своїм мороком, де я мало-помалу розчинюся. Розтуливши рота, я відчуватиму, як він заклякає, прикутий до цієї похмурої вісі своїм сталевим прутнем. Я відчую полегкість. Я стану байдужий до всілякої там відповідальності. І понесу над світом свій ясний погляд, що подарував орел Ганімедові.
Що дужче я люблю Люсьєна, то швидше позбуваюся потягу до переступу та злодіїв. Я щасливий, що люблю його, але велика журба, недовговічна, як тінь, і важка, як мурин, розпростерлася над усім моїм життям і спочиває над ним, злегка торкається і розчавлює його, проникаючи до мого ледь розтуленого рота: це туга за моєю легендою. Завдяки своїй любові до Люсьєна я пізнаю бридкі пестощі ностальгії. Щоб розлучитися з ним, я маю покинути Францію. Тоді мені доведеться розчинити його у своїй ненависті до неї. Але це чарівне дитя має очі, чупер, груди і ноги ідеальних злодіїв, тих, яких я обожнюю, і якщо я покину його, то почуватимуся так, наче покинув їх. Його чарівність його ж і порятує.
Того вечора, коли я перебирав пальцями його кучері, він задумливо звірився мені: