Його рука, що бере в мене простягнену йому цигарку, надто квола й тендітна як на його м'язисте неповоротке тіло. Я підвожуся, цілую його і запевняю, що це останній поцілунок.
— Ні, Жанно, я тебе ще раз поцілую, — каже він. За кілька хвилин, пригадуючи ту сцену, я раптом проймаюся певністю, що через кволість його руки мій рішенець раптом став для мене чітким, остаточним і безповоротним.
Мої пальці злиплися від соку ягід омели, які ми чавили під Новий рік. Мої долоні повні його сперми. Наша кімната затінена мокрою білизною, що сушиться на шворках, кривулясто протягнутих від стіни до стіни. Це шмаття — сорочки, труси, носові хустинки, шкарпетки, рушники, спідні — розчулюють душі й тіла двох молодиків, що мешкають в одній кімнаті. Ми засинали як брати. Якщо його долоні розм'якали від тривалого перебування у мильній воді, він відшкодовував цю ваду шаленством своєї пасії.
(Текст про примирення із Жавою знищив автор, який турбується, плекаючи ніжність до свого героя.)
У кожному великому місті Франції є бодай один знайомий мені злодій, з яким я працював або познайомився в тюрмі, з яким ми укладали плани, готувалися й обкручували різні оборудки. Я певен, якщо я опинюся у місті сам, то кожен із них мене завжди підтримає. Цих хлопців порозкидало по всій Франції, а то й за її межами, хоч я й не часто їх бачу, вони — моя розрада. Я щасливий і спокійний, знаючи, що вони живі — здорові й чекають свого часу, причаївшись десь у тіні. У мене в кишені невеличкий записник, де занотовано їхні зашифровані імена, чим я дуже тішуся. Він має таку саму владу, як і член. Це мій скарб. Я переписую: Жан В. із Ніцци. Я зустрів його якось уночі в садах Альбера І. Йому забракло духу вбити мене, щоб украсти мої гроші, але він навів мене на одне дільце в Мон-Бороні. Рене Д. з. Орлеана, матроси Жак Л. і Мартіно залишилися в Бресті. Я запізнався з ними в Бужанській в'язниці. Ми разом займалися збутом дурману. «Кіт» Деде із Ніцци, з яким ми здибалися в Каннах. Із Ліона: ділові хлопці, негр і власник бор-делю. Із Марселя я таких знаю душ із двадцятеро. Ґабріель Б. із По і т. д. Я вже казав, що вони вродливі. Але їхня краса незвична, якась інша — вона знаходить свій вираз у силі, у відчаї, у безлічі якостей, виклад яких вимагає коментарю: сором'язливість, хитрощі, лінь, покірливість, зневага, досада, сміливість, легкодухість, страх… Список буде ще довгий. Ці риси написані на обличчях та тілах моїх друзів. Вони штовхаються, чергуються і б'ються між собою. Ось чому я кажу, що вони наділені душею. Крім спільних справ, які нас лучать, ще додається таємна угода, своєрідне взаємне зобов'язання, угода, яку, здається мені, майже неможливо порушити, але знаючи це, я її пильную ще більше як ока в лобі: це спогад про наші любосні ночі або швидкоплинну любовну розмову, або дотики, сприйняті з усмішкою, і притлумлене зітхання в передчутті насолоди. Всі, гадаю, зі мною ґречно погодяться, що я перевантажую себе в кожному із їхніх шорсткостей, як межами, де поляризується струм. Я думаю, що всі вони потай таким чином усе більше підбадьорювали, надихали мене, додавали моєму серцю мужносте і давали змогу нагромаджувати силу — що била з них — щоб їх боронити. Та все ж я залишився сам. Записник, що в мене у кишені, є свідченням того, що я мав таких друзів; але їхнє життя, вочевидячки, таке саме безладне, як і моє, і насправді я нічого про них не відаю. Більшість із них, можливо, у в'язниці. А де ж решта? Якщо вони блукають світами, чи зустрінусь я з ними ще колись і чи впізнаємо ми один одного? І все ж, якщо суперечності між мерзенністю і благородством мусять залишитися, чи зможу я розпізнати в них рештки гордощів та непохитносте, усвідомити їх як розрізнені частки суворосте, які я хочу об'єднати в собі і свідомо створити з них шедевр?
Ув Армана — морська статура, масивна і стомлена, погляд важкий, голова голена, ніс приплющений — не від удару кулаком, а від того, що натикався, розквашуючись об нього, на шкло, яке відокремлює нас від вашого світу — його подоба, як не тоді, то нині воскрешає у пам'яті каторгу, наипоказовішим і найяскравішим заступником якої він мені здавався.