Я відчував у ньому потребу, горнутися до нього, але тільки тепер, упавши в розпач, я в нього поринаю. У ньому я розпізнавав щось материнське, а не жіноче. Саме так чоловіки звертаються подеколи один до одного.
— Ну що, Старенька?
— Привіт, Повійнице!
— Це ти, Лошице?
Такий звичай у злиденного і карного світу. Покараний за злочин носить на тілі — або в душі — печать усихання. (Я маю на увазі якусь квітку, найчастіше лілею, якою таврували злочинців.) Такі звертання свідчать про повний занепад колись дужих чоловіків. Оскільки вони споневажені, то можуть миритися із двозначністю. Вони навіть жадають її. Ніжність, до якої вони схильні, — не жіночність, а відчуття свої двостатевості. Мені здається, ніби вони ладні запліднювати самих себе, відкладати яйця і висиджувати їх, і попри те все жало самців буде не менш смертодайне.
Серед найубогіших злидарів кажуть:
— Як справи, Злодійко (або Лахмітнице)?
Гвіана — теж жіночого роду. Вона всмоктує в себе отих усіх самців, яких звуть «крутими». До того ж вона тропічна країна, розташована на земляному поясі, гарячково збуджена — від золотої лихоманки, — країна, де в джунглях на мочарах іще переховуються дикі племена. Власне, до неї я і скеровую свої стопи — бо зникнувши, вона й досі залишаються ідеальним місцем зла та каяття, якого прагне не моє фізичне тіло, а те, що пильнує за ним, — із жахом, змішаним із утішним сп'янінням. Кожен із «крутих», хто її часто відвідував, залишився мужній — як ото Злодійка і Лахмітниця — але крах навчає їх того, що доводити їм це даремно. Арман виглядав утомленим. Він спочивав на своїх м'язах, як герой на лаврах, він почувався при силі і спочивав на ній. Якщо він хапав за ніжну потилицю якогось хлопчину, приневолюючи того нагнутися, то був лише мимовільний рух, свідчення того, що він не забув прийомів і розпусної моралі світу, де йому довелося тривалий час жити, і звідки, гадаю, він до нас і прибився. Його доброта, як уже згадувалося вище, полягала в тому, що він виявив до мене гостинність, і вона з найбільшою повнотою і непохибністю задовольнила мої найзаповітніші бажання, які я сам виявляю з великим зусиллям, згідно з отими двома поняттями цього враження — хоча тільки вони, ті бажання, здатні видобути з мене найбездоганнішу, тобто найтотожнішу зі мною сутність. Я марив Гвіаною. Але вже не про те нині збезлюдніле валашне географічне місце, а про сусідство, ба навіть панібратство у свідомості, — не в просторі піднесених зразків, великих архетипів лиха. Вона добра. Подих яких підіймає й опускає відповідно до повільного, але важкого рівномірного ритму — це атмосфера краси, яка ним верховодить. Як на мене, це одна з найзасушливіших і найяловіших місцин, але в ній звучить наскрізна тема доброти: вона бентежить, накидає образ материнської груді, наділяє такою ж заспокійливою материнською силою, яка розточує ледь нудотний запах, даруючи мені ганебний спокій. Богоматір і Гвіану я називаю Розрадницею скорботних душ.
Армен, здавалося, мав ті самі лихі риси, проте, коли я згадую його, то переді мною зринають не жахливі, а досить-таки ніжні образи, завдяки яким я виразив би свою любов не до нього, а до вас. Коли я його покинув у Бельгії, як про те йшлося вище, мене мучили докори сумління і сором, і в потязі я думав лише про нього, а що я стратив будь-яку надію бодай колись побачити його чи торкнутися до нього рукою, то рушив на дивацькі пошуки його примари: потяг віддаляв мене від нього, і я мусив був докладати зусиль, щоб скоротити простір і час, які нас розділяли, квапливо подумки намагався повернути їх назад, тимчасом як у мені все більше й більше зріла і дедалі виразнішала — лише вона була здатна розважити мою тугу від втрати Армана — думка про його доброту, тож-бо коли потяг (спочатку він перетнув ялиновий ліс, і, можливо, від ясного краєвиду, що раптом відкрився крізь наглий розрив живлющої тіні ялин, з'явилося відчуття катастрофи) поблизу Мобежа з оглушливим жахливим гуркотом перелетів міст, мені раптом здалося, ніби цей міст завалився, а потяг розламався навпіл і летить шкереберть у зненацька розвержену безодню, лише цій доброті, яка вже виповнювала мене, керувала моїми діями, якимось дивом вдалося стулити докупи уламки і відбудувати міст, завдяки чому потяг уник катастрофи. Коли ми перетнули віадук, я запитав себе, чи не сталося те все, що я допіру оповів, насправді. Потяг продовжував свій рух колією. Французький краєвид дедалі відсторонював від мене Бельгію.