— Цього не скажеш, — заважив Робер, обпершись ліктями об стіл.
— Чого не скажеш?
— Ну, як чого, що ти на таке здатен.
Попри свою постійну хамуватість, Робер не зважувався атакувати прямо в лоба людину, яку обсіли клопоти: він говорив, немовби вагаючись. Стілітано посміхався. Він мав відчувати Арманів біль, як ніхто інший. Як і я, він боявся і чекав запитання — запитання, яке, між іншим, Робер не важився сформулювати:
«Де ти цього навчився?»
Надійшов докер і на якийсь час урвав нашу розмову. Проходячи повз Армана, він тільки назвав час: одинадцята година. Мелодії піаноли розвіювали густий дим у барі, де ми перебували. Арман відповів:
— Гаразд.
Його обличчя залишалося, як і допіру, сумне. Дівчата сюди рідко коли заглядали, тож у барі панувала щира і невимушена атмосфера. Якщо хтось підводився зі стільця, то ніхто не звертав на нього уваги.
Трохи згодом, пригадуючи його долоні то товсті пальці, я подумав, що з-під них мали виходити вкрай неоковирні паперові мережива. Для такого ремесла Арман був надто незграбний. Хіба що він опанував його на каторзі або у криміналі. Майстерність каторжан просто-таки дивовижна. Їхні злочинні пальці творять інколи витончені й тендітні шедеври із сірників, зі шматочків картону, мотузка і ще Бог зна з чого. Гордість, яку вони відчувають при цьому, набуває матеріальних якостей виготовленого шедевра: вона сумирна і тендітна. Інколи відвідувачі вихваляють каторжан за якийсь штудерно вирізьблений каламар із горіха, як буває хвалять мавпочку або пса, немало подивовані їхніми бешкетними викрутасами.
Коли докер подався далі, Арман із тим самим виразом на обличчі сказав:
— Якщо ти думаєш, що хтось здатен піти на все, то ти останній бевзь!
Я з пам'яти цитую його слова, але достеменно пригадую, яким тоном він їх виголосив. Його знаменитий голос зачаєно гримів. Гроза гуркотіла, торкаючи невиразними пальцями найдорогоцінніші на землі голосники. Арман підвівся, попахкуючи цигаркою.
— Гайда, — сказав він.
— Ходімо.
У такий спосіб він звелів нам іти спати. Стілітано заплатив, Арман із вишуканістю пестунчика вийшов за ним: його хода була кваплива. Він ступав вулицею так само невимушено. Того вечора він не прохопився жодним словом, не скористався жодним зі своїх улюблених виразів, які виставляли його неотесою. Гадаю, він перетравлював свою журбу. Він чимчикував із високо піднесеною головою. Стілітано ступав субіч, гонорово несучи свою гнучку іронію, а Робер — своє молодече нахабство. Ідучи пліч-о-пліч із ними, я вбирав їх у себе, обернувшись на їхній відсвіт, я був їхнім мислячим сумлінням. Стояв холод. Ці зухи виглядали мерзляками. Поховавши руки до кишень, вони тулили їх до найзатишнішої місцини на тілі, натягуючи тикову тканину штанів, чим підкреслювали свої сідниці. Всі йшли мовчки. Коли ми дісталися до вулиці Сак, Стілітано, потиснувши руки Роберові й Арманові, сказав:
— Навідаюся до Сільвії, а потім додому. Підеш зі мною, Жанно?
Я склав йому товариство. Якийсь час ми йшли мовчки, спотикаючись об бруківку. Стілітано посміхався. Не дивлячись на мене, він сказав:
— А ти, я бачу, став Армановим корешем.
— Так. І що з того?
— Та нічого…
— Навіщо ж ти мені про це кажеш?
— Знічев'я.
Ми все йшли і йшли, віддаляючись від того місця, де працювала Сільвія.
— Скажи.
— Що?
— Якби в мене було купило, ти б зважився мене обікрасти?
Козирячись і розуміючи, що моя відвага може бути лише ознакою розуму, я відповів ствердно.
— Звичайно. А чому б і ні, якби тих грошей у тебе було хоч греблю гати.
Він засміявся.
— А Арман пішов би на це?
— А хіба що?
— Відповідай.
— А ти?
— Я? А чом би й ні? Якщо в нього їх кури не клюють. З іншими в мене це добре виходить, тоді жодних сумнівів. Ну ж бо, відповідай.
Раптова заміна умовного способу дійсним дала мені зрозуміти, що ми допіру погодилися пограбувати Армана. Я також знав, що через корисливість і сором я вдав із себе циніка, заявивши Стілітано, що я зміг би його обчистити. Така жорстокість у наших стосунках мусила б злагодити жорстокість нашого вчинку щодо нашого товариша. По суті ми зрозуміли, що нас щось єднає і наша змова була не наслідком міркувань вигоди, а породжена дружбою. Я відповів:
— Це небезпечно.
— Не дуже.
Я був приголомшений, що Стілітано звернувся до мене з такою пропозицією, порушуючи дружбу з Робером. Із вдячності я б його розцілував, якби його посмішка не була заслоною між нами. Зрештою я подумав, що, можливо, те саме він пропонував Роберові, і той відмовився. А може, саме тепер Робер намагається налагодити з Арманом не менш близькі стосунки, ніж ті, що єднали мене зі Стілітано. Але я був певен, що у цій грі в довгу лозу вибір припаде на мене.