Відповіді вже не було. Гном тихенько сопів уві сні. Ламеніль швидко засунув у чобіт приятелю соснову шишку, покрутився і скоро так само заснув.
У другій половині ночі до їхньої стоянки підійшов вгодований кабанчик. Потяг носом повітря, пирхнув та й пішов назад до лісу. Лам, сторожкий, як і всі ельфи, прокинувся, поглянув на нього одним оком і заснув знову.
Східний небокрай засірів. Коричнювато-червоний місяць Тайперр, великий, неначе таріль, швидко скочувався за обрій, заливаючи пагорби, озеро, ліс якимось «темним» світлом. Срібного Оранба сьогодні не було видно.
Врем, рибалка, неквапом вів свою оповідь, а принишклі слухачі, майже всі — молодь, слухали, не перестаючи гризти горіхи та пересміхуючись. На те й молодь: слухай, а вигляд роби, що не віриш, бо потім друзі шпинятимуть — віриш, як маленький, усяким побрехенькам!
— Того разу ми рибалили під берегами Асарху. Оселедець ішов!.. По кіло кожний! Хтось із старих рибалок і каже, що у затоці, трохи на захід, у цей сезон на нерест збираються косяки вугрів. До річки йдуть. Капітанові й закортіло спробувати. Коптильник у нас на борту був немалий. Як раз би вугрів копчених до порту привезти! Прийшли ми у ту затоку. Поставили на ніч сіті. Висадилися на берег. Там пляж неширокий, з десяток метрів. А далі ліс починається та й тягнеться схилами гір аж до віковічних снігів.
— А це як? Сніги — й раптом вічні? — спитав хтось із слухачів.
— А от так! — відповів Врем — у нас, на Лоні, гори старі, низькі. А там — молоді, величезні! Кручі такі — жах бере! Височезні прямовисні стіни стоять. Хмари й до половини тих гір не піднімаються. Знизу краще і не дивитися, така височінь. От по верхах тих гір сніги й лежать увесь рік, не тануть. Тому й звуть їх вічними. А поряд з ними, на березі, цілий рік літо палюче. Екватор поруч. Вночі на палубі роздягнений спиш, а з тебе піт ллє.
Ну, от. Відпочиваємо ми на березі, з гір прохолода тягне. Обидва місяці світять. Нам любо на землі побути, адже чверть року палуба під ногами. Поки ті трюми рибою завантажиш та у порт дістанешся… А тут тобі й перепочинок випав! Дерева щось шепочуть, ручаї дзюрчать. Просто рай! То от лежимо ми, розмови ведемо, тільки раптом бачимо — понад берегом, високо, летять парою. Спочатку — наче птахи. Тільки ні! Скоріше — миші летючі. Ближче підлетіли, хтось і каже: «Це ж дракони!» І справді бачимо — дракони! Точнісінько такі, як у казках. Хіба що вогнем не дихають. Ледь устигли ми їх роздивитися, а вони й щезли, немов і не було! Ось-ось над самісінькою головою були, навіть бачили ми, як луска на тілі сріблом горить. А вони раз, та й зникли! Потім вже до нас дійшло: невидимими вони стали. Хіба це їм тяжко? Вони ж таки маги — не нам із ними рівнятися! Що схочуть — по їхньому буде!
Тільки от іще одне: двоє наших з вечора на полювання подались, м’яса свіжого добути. То вони другого дня казали, що ті дракони біля наших вогнищ сіли на землю і цілу годину сиділи поруч. Аж тоді вже знялися й подалися річкою поміж гір, до материка. Мабуть, слухали наші теревені. А ми їх і не бачили, й не чули! Говорили кожен про своє, хто що після рейсу робитиме. А драконам, бач, цікаво, що то за народ на їхніх берегах гостює.
Врем заліз у кишеню, набив люльку й почав розкурювати, висікши пальцями правиці вогник. Хтось із молодих ельфів не втримався й упівголоса прочитав щойно складений віршик:
Всі присутні приснули сміхом. Разом з усіма засміявся і Врем:
— Хоч вірте, хоч ні, а таки є на Асарху дракони! Тільки от мало хто їх бачив. Деякі хотіли шукати їх у глибині материка, але нічого з того не вийшло. Щоб перетнути гори треба хіба що мати крила. Ані дороги через них, ні стежечки хоч якої. Немає ні річок, ні ущелин. Самі стіни кам’яні без жодної шпариночки. Кажуть, що далі, як миль з десяток од берега пройти неможливо. А хто пробував шукати далі, то всі так і зникли без сліду.
— Слухай, а чи часто кораблі до Асарху плавають? — не витримав Лам. — І з якої гавані туди легше втрапити?
— Рибалять там багато суден. На мілинах, уздовж його берегів, риби завжди багато. І кораблі з усіх портів туди йдуть. Крім, може, тих, що на східному узбережжі Лону. Тим занадто далеко. Отже, як є бажання, йди до найближчого порту і питай, хто куди збирається. Там, не встигне корабель на розвантаження стати, а попередній вже вітрила підійма. А взагалі, скажу я вам, хто схоче, той завжди дорогу знайде!
— Ну, все, Ламе! Годі балачки слухати, вертаймо до нашого вогнища! Все одно ми збиралися у західні порти, до рибалок, то і йтимемо, як ішли раніш! — почав торсати друга Равеш.