Розділ шостий
Майже півмільярда років тому горотворчі процеси піднесли над дном океану цю гору. Її вершина піднялася на півкілометра від поверхні води. Вулкан згас і вона застигла у свої страхітливій величі. Спливло немало часу і вершина зсунулась, осіла. Схили її стали пологими. У завалених камінням яругах потроху відкладався грунт. Невідомими шляхами сюди принесло сім’я рослин. Острів, хоч і вбого, але зазеленів. Зросли дерева. Тоді з’явилися кілька видів дрібних звірів та птахів. Бідненькі джерельця під горою сяк так давали їм воду. Дерева та трави — корм. Втім, більше корму приносив океан. Біля берегів густо росли водорості, а в них — риби, молюски, планктон. Так і жив собі той острівець тихим непомітним життям, поки не настав ДЕНЬ.
Вірніше, то був вечір. Чи принаймні сутінки. На пляжі, де минулої ночі гриміла битва, стояли три постаті.
Равеш, що встиг вже не раз все обміркувати, дивився на останні сполохи заходу. Та ось згасли й вони. Ніч у тропіках приходить швидко. Тільки Оранб лив щедре срібне світло й зорі мерехтіли, всміхаючись.
Гном, що ніколи не відрізнявся релігійністю, про себе помолився Творцю. Це могли бути його останні години. Він просив, аби тільки зусилля його не пішли марно.
Незвичайну, майже святкову тишу острова підкреслював звично-рівномірний рокіт прибою. Відблиски палаючого біля будиночка багаття кидали на майдан перед будинком зловісні червоні тіні. Равеш звів руки і почав голосно наспівувати закляття.
У найбільшому залі Школи сиділи, лежали, нервово походжали з кутка в куток члени Конклаву. Всі інші, Вчителі, магістри, бакалаври застигли перед екранами зв’язку. На станції керування бойовими супутниками інженери не знімали рук з пультів. Генератори супутника були розігріті й чекали лише коротенького сигналу, щоб пробити атмосферу, мов папірець, і сипонути на острів мільйони ергів енергії.
Така ж напружена атмосфера царювала й у підземеллях Воріт. Всі присутні віддавали всі сили, створюючи екрани та блокування, марно намагаючись перекрити доступ до своїх таємниць молодому магістру.
Тіло Равеша вкрилося блакитним полум’ям, що складалося у корону над його головою, кидаючи навсебіч дивовижної краси світлові плями.
Першу зміну в сутності друга відчув Ламеніль, що стояв поруч. Це було ніби дихання морозного повітря, яким повіяло від Равеша. Ось мозок гнома почало засновувати павутиною, та для ельфа він зоставався відкритим. Аби не відволікати увагу на поверхневі ефекти, Лам закрив очі.
Минає хвилина, друга… Інформація стала надходити до ельфа, а від нього до інформаторію Школи. Спочатку то був просто потік незрозумілих заклять, напханих злом. Тоді стали з’являтися цілісні картини. Все ясніш та ясніш. Ось захист не витримав. Немов упала стіна. Тепер Равеш разом з Ламом отримали змогу копирсатись у таємницях чорних, мов на полицях книжкового магазину. Відповідь все ближче та ближче. І ось — от вона! Миттєво Лам, неначе сфотографувавши, запам’ятовує кілька сторінок формул. Тієї самої мікросекунди ці знання потрапляють до Школи. Мети досягнуто. Тепер — тікати. Швидше, поки сила злих чар не зробила відхід неможливим.
Лам з усіх сил кличе друга, та відповіді нема! Тільки наростаючий потік інформації захоплює, наче повінь, всю сутність Равеша. Як зупинити, перервати цей приплив, що несе у собі всі жахи чорного зла? Як зупинити ріку, що прорвала греблю? Як знешкодити ураган? З останніх сил Лам кидає другові клич: «Повернись!» Та відповіді нема. А сили покидають його.
Маарі блокувала телепатичне сприйняття. Що буде з її другом? Ось навколо нього затанцювала круговерть зеленавих іскор. Ось вже справжній кокон зеленого вогню обвиває блакитне світло його енергетичної аури. У природі острова починають відбуватись дивні зміни. Пейзаж змінює свої обриси, стає невиразним, тремтливим неначе уві сні. Наполохані звірята та птахи носяться, не знаходячи собі спокою.
Постать гнома теж змінюється разом з природою. То він стає знайомим товстуном, то якимось злим стариганом. Найжахливіші зміни відбуваються з його обличчям. Воно, постійно змінюючись, час від часу перетворюється на якісь оскаженілі від люті морди невідомих страховиськ.
Маарі з болем дивиться на ці метаморфози. Десь, у глибині свідомості з’являється думка, що все це вона вже колись бачила. Але страшні картини мук її товариша не дають зосередитись.
Скільки часу все це продовжувалось, вона не знала. Та щось підказувало їй, що усе ось-ось має скінчитися. Ще одна мить, чи дві і Равеш або стане самим собою, або перетвориться на щось жахливе, чому немає навіть імені. Тоді вона мусила зробити те, про що зараз навіть думати не могла без жаху.