Я зіткнулася з чимось загадковим і ще не пізнаним. Можливо, Оберіхіфон також має рацію — експеримент з так званим глибоким впровадженням на планеті Неміона був непотрібний. Що ми дізналися? Що вони, неміонці-земляни, зовсім інакші? Що їхні дії і навіть саме життя з точки зору нас, трамедіонців, незрозумілі, абсурдні? Що життя на планеті Неміона, вона ж Земля, надто жорстоке?
«Але ж мусить бути якийсь сенс у цьому житті», — кажу я собі.
Звідкись, здалеку, з глибини мого єства (чи з Космосу?) приходить дивне мелодійне слово. Схоже на назву квітки.
Воно, я могла би поклястися (земне висловлювання, кажу собі), воно лагідне і пахуче, і випромінює дивне світло.
Я питаю, що ж це за слово?
Відповідь — Іринка.
Дивна відповідь. Дивне слово. Іринка? Але ж... Але... Так звали (звали чи зовуть?) доньку Світлани.
І раптом дивний всепоглинаючий жах пронизує мене. Адже Світлани вже немає. А Іринка, як і її ще нещасніший брат Ігор, залишилися там, на тій дивній планеті... Ні, вони не самі, з ними Петро й інші земляни. Їхні дії, міркування справді абсурдні. Вони мені чужі.
Так кажу я, Ієрихар.
Так кажу я, Ієрихар.
Так кажу я.
Я?
— Моя сутність — Ієрихар, — кажу я собі, а потім фіксую в мікроміттохвильовому щоденнику.
Дивна річ — у мене раніше не було потреби вести щоденники.
І тут я здивовано констатую — щоденник, тільки по-іншому, земному, вела Світлана. Світлана Ігорівна. Я перейняла від неї цю звичку? Звичку?
Раптом я зауважую, що манера міркувати у мене також змінилася.
Чому?
Я проводжу сеанс аутотерапії. Вправи для організму і моєї вищої духовної субстанції. Здається, допомагає.
Тут до мене приходить думка, що цей експеримент був навіть корисним особисто для мене. Я пізнала дещо таке, чого не було у нас, трамедіонців.
«Тоді дай відповідь, що це таке?» — кажу собі.
Шукаю відповідь і... І не можу знайти. Приходить дивне слово — химери. Химери?..
Я сказала Оберіхіфону, що покидати напризволяще тих істот, яким я, хай і в образі, в тілі Світлани, дала життя, було аморально.
— Але ж ти сама їх покинула, — відповів Оберіхіфон.
— Так, але... Я не знаю, чому це трапилося. Чому в мені, коли я була Світланою, почали виявлятися ознаки Ієрихар.
— Це не встановила навіть спеціальна комісія, хоч версій не бракувало, — зітхнув Оберіхіфон. — Люба Ієрихар, я не розумію сенсу твоїх докорів. Ти колись переконувала мене і наукову раду, що саме ти повинна брати участь в експерименті.
— Я не знала, до чого це призведе. В мені говорив учений.
— А зараз хто говорить?
— Не знаю.
То ж бо й воно, сказав Оберіхіфон. Дорікати ж мені, собі чи йому немає сенсу. Все одно через якийсь час Світлана мала померти. Перестати функціонувати. Але це мало статися лише тоді, коли та ж Іринка виросла б, за земними мірками, стала дорослою. Так що з мораллю все гаразд. До того ж маса неміонців-землян помирають значно раніше, навіть не розвинувшись як слід фізично. Від хвороб, недостатнього енергопостачання, яке там називають їжею, від нещасних випадків, отруєнь, нарешті насильницької смерті — війн і просто знищення одним індивідом іншого, притому з жахливою жорстокістю, що трапляється доволі часто. Кожного земного дня у великій кількості.
— Ця планета взагалі приречена, — сказав Оберіхіфон і запропонував ознайомитися з його доповідною запискою Вищій Глобальній Раді.
Я ознайомилася. Запитань — безліч. Головне з них — як так можливо жити? Для чого? Тим паче, що в землян-неміонців такий короткий за нашими мірками строк життя...
Оберіхіфон: — Повторюю, ця планета приречена. Поведінка її жителів, надто в тій частині, де ти жила в образі Світлани, — абсурдна і аморальна.
Я: — Але ж мусить бути якесь виправдання життю тієї ж Світлани, її чоловіка, її дітей.
Оберіхіфон: — Яке? Добувати собі засоби для існування? Такою важкою працею, як у жителів того населеного пункту, в якому ти жила? Серед бруду і самознищення тим, що вони називають алкоголем, а в інших частинах Землі страшним зіллям — наркотиками...
Я: — На Землі борються з цим злом.
Оберіхіфон: — Хто? Відсоток диваків? Ця боротьба невигідна ні їхній владі, ні власникам матеріальних благ, ні тим, хто маніпулює свідомістю землян. Ця маніпуляція — скрізь і повсюди — особливо огидна. Вона негідна мислячих істот.
Я: — Вони ростуть і пізнають світ. Вони радіють йому. Захоплюються, хоч і страждають. Вони...
Оберіхіфон: — Вибач, що перебиваю. Що дає це пізнання? Індивідуальний досвід майже не відбивається на наступних поколіннях. Хто пам’ятає тих, що померли? У кращому випадку родичі... Наступні покоління, як правило, заперечують звички і напрацювання попередніх. Кожен індивід, удаючи, що працює на суспільство, обдурює інших. Розвиток... Обман собі подібних заради власного блага у них повсюдний.
Каюсь, я виключила сприйняття. Я раптом побачила себе на вулиці села, де жила. Не я, а Світлана. Назустріч мені йде мешканець села. Людина. Землянин. Чоловік. Він хитається і брудно лається. Слова я не сприймаю, але розумію, що вони брудні, страшенно брудні, огидні й образливі. Він падає. Я спиняюся і дивлюся йому в обличчя. Воно... Воно розпливається і зникає...
Я вже мимоволі спілкуюся зі Світланою, Світланою Ігорівною. Я знаю, що вона має, даруйте, мала досить розвинутий інтелект, як для жительки Неміони-Землі. Хоча була лише вчителькою в маленькому населеному пункті. Але ж, пригадую, її (мої?) учні в переважній більшості не сприймали інформацію, яку вона (я?) їм подавала.
«Чому це відбувалося?» — запитую я і отримую жахливу відповідь: їм це було непотрібно, як живим істотам, жителям планети Земля. Хоча ця інформація розвивала інтелект маленьких землян. «Як це могло бути?» — питаю я, але тут же розумію, що це питає Ієрихар, жителька Трамедіону, вчена, що ось-ось потрапить до сонму безсмертних.
«А що думала Світлана, Світлана Ігорівна?» — несподівано виникає запитання.
Відповіді я не знаю. Не знаю.
Тільки пригадую, що вона вперто приходила на свої уроки і розповідала, розповідала...
«Заради чого? — питаю я себе. — Що це — акт відчаю, самопожертви, байдужість до результату у поєднанні з якимось автоматизмом, чи фальшивим відчуттям обов’язку?..»
Відповіді нема. Я знаю, що переважній більшості — з кожних ста учнів як мінімум 97-98 — знання, які давала Світлана Ігорівна, не тільки не згодилися в майбутньому, а... А вони самі вважали їх непотрібними. Хіба що для оцінки.
«Це правда», — каже хтось за мене.
Може, справа у тих двох-трьох учнях? Комп’юдатіон, якому я даю завдання, проникає і в записи, які стосуються Світлани, і в мою пам’ять. Він добуває відповідь — один з учнів моєї земної подоби став журналістом, хоч і доволі посереднім, восьмеро — педагогами, але тільки одна пішла шляхом своєї вчительки. Може, справа у ній?
Я чую голос Оберіхіфона: «Тільки один з тисячі, а часто й десяти тисяч землян знає про світочів розуму, котрі розвивали прогрес на планеті. Головні наукові закони знають ще менше. Плодами вищих наук користуються одиниці. Мораль не розвивається разом із технічним прогресом. Її прояви найчастіше просто ігнорують».
А що, коли він має рацію, думаю я, та існування Неміони-Землі було би виправдане лише в одному випадку: якби жителі Землі були єдиними розумними істотами у Всесвіті. Тоді би шлях у муках, стражданнях, вбивствах, війнах, масовому обдурюванні мешканців планети один одним виглядав би як шлях, на якому є хоч якась надія, хоч якийсь сенс існування. Але ж Неміона-Земля не самотня. Вона справді аномальна. Тоді що? Чи життя самоцінне? Народитись, важко жити, тяжко добуваючи собі засоби для цього існування, померти, перестати існувати. Навіть шукати істину чи свій шлях і не знайти його... А якщо й знайти і все ж зазнати поразки?.. Або існувати, почуваючи себе ізгоєм? А втім, чи не є за своєю суттю ізгоєм будь-який житель Неміони-Землі? Кого я запитую і з ким наче дискутую?