— Запитай, — з болем вимовляла Світлана. — Запитай...
Я підключила всі частини мого тіла, з’єдналася з моїм інформаційним технічним блоком-апаратом особливої допомоги при вирішенні складних проблем.
І він підказав, що ж треба запитати в Оберіхіфона.
— Скажи, будь ласка, — промовила я і мій мелодійний голос залунав раптом так глухо, наче йшов із не знати якої далечини. — Скажи мені, любий Оберіхіфоне, ти мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося зі мною в образі Світлани?
— Ні, звичайно, — відповів Оберіхіфон. — Ми фіксували психофізичні імпульси, логіку й мотивації тих чи інших вчинків, які робила та землянка Світлана. Ти мала на увазі візуальні зображення?
— Так.
— Коли виникали якісь запитання після доповіді компадіона, то могли відтворити, але переважала психогенна інформація, тобто аналіз на психічному й генному рівнях, звичайно, з моральним аспектом. Але чому ти це запитала?
Я не відповіла Оберіхіфону. Виникли і зникли, як спалах, якісь картинки. Світлана, ще зовсім молода, дівчинка по-земному, з кимсь кохається. По-їхньому, земному. Але... Але перед тим її... її змушують до цього. Спливає й гасне дивне слово «інтернат». Мені чомусь... Ні, не боляче, не... не огидно, не прикро, а наче... Незатишно, ось як мені. Хтось чужий ніби стоїть за мною, але його не бачу. Я хочу запитати у Світлани, що означає це слово, але її образ уже зник. Я стою поруч з Оберіхіфоном, моїм коханим, справжнім коханим, в якому я розчинюся під час нашого трамедіонського свята радості.
Розділ четвертий
Повернення
Учора я повернулася до Загоряй. Село вже геть огорнула темрява, коли я вийшла з маршрутки. Я йшла, дихала селом (саме так — дихала селом), хоч і здивувалася, що так похолодало, і відчувала велику радість. Я здорова, здорова і ще раз здорова. Геть химери і всілякі фобії.
Господи, що було потім, коли я ступила до рідної хати. Гоголь відпочиває у зображенні німої сцени.
Потім сцена — Петро, Ігор, Іринка, вона ж Іруся — розпадається.
Петро:
— Де ти була? Де ти була?
Іринка (кидається і припадає до моїх ніг):
— Ти жива, жива, матусю.
Ігор силкується щось сказати і не може, у нього на очах сльози.
— У чому річ? — питаю я. — Я була в Луцьку — ви це добре знаєте. Що сталося, доки я їздила?
— Що сталося? Ти питаєш, що сталося?
Петро явно сам не свій. Геть труситься, бідолашний.
— Так, що сталося?
— Де ти була цих два тижні?
— Два тижні? Яких два тижні?
Я нічого не розумію. Вони наче знущаються наді мною. Враз мій погляд падає на настінний календар. Ні, я, очевидно, підсвідомо пошукала його очима і знайшла.
Підійшла.
Подивилася.
На календарі було 27 жовтня. Що ж це таке? Що за дурний розіграш?
— Двадцять сьоме... Жовтня... Ви хочете сказати...
Я, мабуть, упала б, якби Петро не підтримав. Посадив на лавку.
Двадцять сьоме жовтня...
Вони не розігрували. Далі я дізналася про таке. Коли я два тижні тому... А конкретно 12 жовтня не повернулася додому, вони не забили тривогу. Повважали, що я затрималася в лікарні. Але наступного дня вранці зателефонувала Наталка і запитала, як я доїхала. Тоді Петро попросив старшу доньку навідатися до обласної лікарні. Там мене не виявилося. Не було мене і в обласній психіатричній лікарні. Не було ніде. Коли через три дні міліція почала розшук, вийшли на водія маршрутки, на яку я брала квиток. Він підтвердив, коли йому показали фотографію: ця жінка сідала в Луцьку, мала квиток до Загоряй. Але за Ковелем, перед зупинкою Руда, попросила зупинити, сказала, що хоче зайти до родички. Петро повідомив, що в мене нема ніякої родички в Руді. Все ж міліціонери опитали жителів того села. Ніхто мене не бачив і на фото не впізнав. Ніде поблизу того місця, де я нібито виходила, мого трупа не знайшли.
Я... Я сіла в маршрутку... Десь за Ковелем задрімала. Прокинулася перед Загорянами. От і все, що я пам’ятаю.
— Чекайте, — скрикнула я. — Квиток.
Квиток я знайшла. Навіть не квиток, а квитки. Два квитки. Обидва на один і той же час. Тільки один датований дванадцятим, а другий... Другий — 27 жовтня.
— Я нічого не розумію, — сказала я.
Сказала і заплакала. Я справді нічого не пам’ятала. Сіла в маршрутку, поруч мене примостилася якась жінка в синій куртці. В Ковелі вона вийшла. Поруч сів якийсь хлопець. Ми виїхали за місто і я задрімала. Ось і все. Все, що я пам’ятаю.
Я плакала, а Петро, Іринка, Ігор мене заспокоювали. Жаліли.
«Де я була і що зі мною сталося?» — подумала я.
— Ви справді нічого не пам’ятаєте? — це запитання мені довелося вислухати не раз — у школі, від сусідів, Петрових родичів, від нашої лікарки Вікторії Семенівни. Віка Семенівна, оглянувши мене, таки не без здивування констатувала: я абсолютно здорова, тиск ідеальний.
— А голова як?
— Не болить зовсім, — відповіла я. — І взагалі — готова бути космонавтом, — спробувала пожартувати.
У мене справді нічого не боліло: ні голова, ні шлунок, ні руки й ноги. Не нили коліна, як то бувало. Не ломило в попереку. Я розповіла Вікторії (вона трохи молодша за мене, теж приїхала тимчасово та так і залишилася, як і я, вийшовши заміж за місцевого, правда, вчителя, того ж Андрія Филимоновича) те, що й іншим. Тобто правду. Як я сіла у Луцьку в маршрутку, після Ковеля заснула, а прокинулася вже перед Загорянами. А виявилося, що приїхала через два тижні, які проваландалася невідомо де.
— У вас, без сумніву, амнезія, — авторитетно сказала Вікторія Семенівна і мацнула мою голову.
— Ґуль нема, — сказала я. — Навіть маленької тулечки. Ніхто мене по голові не бив. У всякому разі я не пам’ятаю такого. Правда, Петро каже, що міліціонери, котрі розслідували справу про моє зникнення, казали, начеб я виходила з маршрутки.
— Виходили? — Віка Семенівна поглянула з неприхованою цікавістю. — І цього теж не пам’ятаєте?
— Анічогісінько.
— А може...
Як зблиснув її погляд!
«Ця версія житиме довго» — подумала я.
— Коханця у мене, пані Віко, нема, — сказала я. — Тим більше в Луцьку, чи ще десь. Інопланетяни мене не викрадали. А от чому стався провал у пам’яті? Сама хотіла би знати.
Директор Михайло Вікторович мав учора розгублений вигляд. Бідолаха не знав, що робити. Записувати прогул і звільняти з роботи? Співчувати? Сердитися насправді чи для годиться? Зателефонував у райвідділ освіти. Там наказали взяти з мене пояснювальну записку. На основі якої і приймуть рішення.
— І на тім спасибі велике-превелике, — сказала я.
— Не гнівайтеся, Світлано Ігорівно, — очі Михайла Вікторовича явно потепліли. — Ваш випадок справді безпрецедентний. В усякому разі — для нашої школи.
Добре, що в школі були осінні канікули і я могла спокійно сісти в порожній вчительській і описувати те, що відбулося зі мною 12 жовтня. Закінчивши, звісно, 27-им жовтня. Мені було страшенно сумно і бентежно. Сумно і бентежно...
Мене допитав слідчий з району. Я повторила свою розповідь. Лейтенант задумався. Потім вдягнув кашкета, якого перед тим скинув, і промовив доволі глибокодумним тоном:
— Якщо ви кажете правду, то вас хтось загіпнотизував. Змусив вийти з маршрутки і щось з вами робив. А тоді відвіз до Луцька, через два тижні, і взяв вам квиток.
— Водій тієї маршрутки, якою я їхала дванадцятого жовтня, каже, що я виходила сама...
— Ну, Господи Боже мій, Світлано Ігорівно, — лейтенант вигукнув геть по-сільському, почухав при цьому потилицю й подивився розпачливо. — Ви, чесне слово, не схожі на людину, котра...