Бідний мій Ігорьок, син, синочок, синятко моє нещасне, закохався у свою однокласницю. І в кого! У цю бездарну ляльку, Марину Римарчук. Вона й справді вродлива — блакитні з поволокою очі, ноги, про які кажуть, що ростуть від шиї. Сповна користується своєю красою. Втім, я несправедлива. У неї таки гарна пам’ять і, можливо, вона справді буде актрисою. Маринка варить воду зі своєї бідолашної матері-фельдшерки. Батько їздить до Польщі, як багато хто в селі, на контрабандні заробітки. І до Маринки приїжджає регулярно якийсь «крутелик» з райцентру. Навіть до школи під’їжджав, щоби посадити в машину. О часи, о звичаї!
Про закоханість Ігоря я дізналася від Іринки. Це велике непошкрябане порося (інакше й не скажеш) підгледіло пароль до Ігоревого комп’ютерного щоденника.
— Хіба я тебе не вчила, чого не можна роботи? — грізно спитала я, справді зла на доньку.
— Авжеж, вчила, — Іринка тільки трішки була збентежена. — Негарно підслуховувати, читати чужі листи й щоденники...
— Не тільки негарно, але й категорично не можна...
Моя донька:
— Але, мамусю, він так переживає! Він їй признався, вибач, мамусю, освідчився, а вона насміялася. Ця... ця... каракатиця назвала Ігоря калікою... який... Він хоче щось зробити з собою... Я... Я вб’ю її, мамо!
Іринчині очі справді палали. Дві великі розпечені гнівом жарини.
Ігоря треба було рятувати.
Але як?
Змусити це дівчисько, дівулю, дівку, що вже оцінило й свою красу, й довгоногість, й продало на першому ж аукціоні її життя, покохати мого розумного сина з ознаками наслідків ДЦП?
Ой, Світлано Ігорівно!..
І все ж я відмовилася дізнаватися пароль і читати Ігорів щоденник.
А ще я пишу тому, що Петро поїхав до Польщі. Повіз куплений десь спирт. Він вже возив колись і попався та був позбавлений на п’ять років права в’їжджати до наших сусідів. Першого грудня цей строк закінчився. Й Петро крадькома від мене поїхав до Луцька за візою. І таки її, очевидно, з допомогою когось, здобув. Якщо попадеться вдруге, отримає великий штраф, а то й ув’язнення. У кращому випадку — заборону на в’їзд вже на більший строк. Тремчу, як самотнє дерево на вітрі. Тільки не те велике дерево-птах, що на окраїні села, а те, яке може нагнути, зламати вітерець.
Ні, я не піддамся. Не здамся. Але, Боже, пошли моєму чоловікові удачу в його неправедному ділі.
Петро повернувся — живий-здоровий. Сяючи, як мала дитина, вручив сімдесят доларів.
— Я тебе більше не пущу, — сказала я.
— Але ж Ігореві треба буде поступати, — заперечив мій чоловік.
Звісно, треба буде, але...
Бідний Петро. Я раптом його цілую. Здивовано дивиться на мене.
Каже:
— От і заслужив поцілунок на сімдесят доларів.
Я:
— Дурний і не лікуєшся.
Сердито грюкнувши дверима, виходжу. На душі маленька радість. Наче мишка пищить. Задоволено.
Сьогодні Валерія дорікнула мені, що я її уникаю. Я заперечила: це не так, тобто запевнила, що вона помиляється. Тоді вона сказала, що я просто високоморальна зануда. І що в неї теж є серце і почуття.
— Ти не припускаєш, що я люблю Андрія, а він мене?
Ми йшли вулицею і спинялися, за комір почали падати краплі холодного зимового дощу.
— Я бачу, ти вже здружилася з тією совою, — сказала Валерія.
— Сова — це Вікторія Семенівна?
— Не схоже?
Валерія усміхнулася. Силувано й гірко, як... Я бачила такі посмішки і у Віки, й... Так, у себе самої.
Оглянулася. За нами йшли три мої учениці. З мого класу. Не поспішали переганяти. Слухали, що говоримо?
Я пригадала розмову з класом. Пояснення бійки — ми просто гралися. Ви ж самі кажете, Світлано Ігорівно, що життя — це гра. Так, кажу, але...
«Надто багато «але», подруго», — думаю тепер і ще думаю про те, що я не можу не дружити з Вікторією Семенівною.
«Як і з Валерією», — кажу собі і з жахом думаю про те, що ризикую втратити їх обох. А я... Я ж не хочу цього.
Передноворічний вечір у школі (сценарій, звісно, Іраїди Климівни, а не мій).
І дві прикрі ситуації перед тим.
Я остаточно переконуюся, що Вікторія Семенівна не тільки уникає мене, а навіть ненавидить. Сьогодні вона прийшла на вечір до доньки і коли я заговорила, поглянула так, наче вперше мене побачила. (Уникала перед тим неодноразово). Розумію — вона не може пробачити мені того, що трапилося там, у тій хаті. Я, на жаль, перечитала чимало творів світової літератури. Я, звичайна сільська «училка», розумію психологічні ситуації і підтексти... Господи, краще б того не бачити, що я бачу.
І Леся... Моя персональна донощиця. Я побачила, як це дівчисько стоїть у шкільному вестибюлі біля вікна. Щось мене наче підштовхнуло підійти до неї. Ось уже... З того пам’ятного дня, коли я отримала її чистий аркуш, вона мені не писала.
Може, мені треба було поговорити з нею — не знаю. Я вважала, що проблема мусить вичерпатися сама собою. Мабуть, я помилялася.
Отже, я підійшла і постояла за її спиною. Я не знала, що їй сказати. Я просто поклала руку на її голову і погладила цю голівку зі зробленою до вечора «дорослою» зачіскою.
Лариска-Леся повернула цю свою голівку і зиркнула на мене з такою ненавистю, що я аж відсахнулася. Це був спопеляючий погляд.
Вона швидко пішла від мене. Майже побігла. Я ж стояла, як укопана. Як соляний стовп. І що там ще...
Але моя Іринка була чудовою Королевою-Сніжинкою (образ ми придумали разом).
А ще вчора приїхала зі звісткою, що вона вже у декретній відпустці, Наталка. Мені не зрозуміти — чи вона справді така безтурботна і щаслива, чи удає...
На додачу монолог моєї Королеви-Сніжинки, якого не було в сценарії (записую по пам’яті):
— І що ж таке побачила я тут, коли до вас натхненно прилетіла? Я бачу, як краса, що зовні лиш цвіте, зав’яне, лиш торкнеться її промінь. Я бачу, як далекі почуття, що сходять, наче світлий промінець, усю планету здатні обігріти. Я бачу, як послана мною, Королевою, Сніжинка вже тане на чиїйсь руці, ще серця навіть і не досягнувши, яке б її зігріло і малюнки дивні нам дало. Я бачу вас, але чи бачите мене, свою прекрасну Королеву, яка до вас із зоряних світів отак натхненно прилетіла?
Шкільний народ, звісно, навряд чи щось й зрозумівши, шалено аплодував. Завучка Іраїда Климівна тисла руку і шептала, яка Іринка молодець. Молодчина! Підозрюю, що вона вважала, нібито цей текст написала я. Але я не писала.
Цікаво, де ж моє «прекрасне порося» взяло ці слова? Невже придумала сама? Чи, може, написав Ігор? Ігор? Але ж спроектовано явно на нього і його «принцесу»...
Щось стисло мені груди — там, на вечорі. Я підійшла до вікна. За ним не кружляли сніжинки, а йшов набридливий зимовий дощ. Стукав об скло вітер. Колихалася гілка яблуні й хтось наче скрадався садом. Може, Королева-Сніжинка? Ні, вона мала би бути білою.
«Бідний мій син», — подумала я і раптом не знати чого з’явилася інша думка — він насправді щасливий. Щасливий? Чим? Стражданням (стражданням від кохання?) чи... Чи отим самим... Вже самим проявом своїх почуттів, тим, що вони є, хай і до бездушної вродливої ляльки, молоденької лярвочки. Я відчула, як вимучено посміхаюся.
А садом хтось йшов і не міг підійти до вікна.
Після вечора педагоги запрошували мене в учительську на вечірку — я відмовилася. Сама не знаю — чому?
Новий рік святкували у шкільній їдальні. Весь педколектив з чоловіками і жінками і, звісно, «сільська еліта». На вечірці вже десь за першу годину я помітила, що Андрій Филимонович пересів до Валерії, явно не зважаючи на її чоловіка, а Вікторія Семенівна десь зникла. «Валеріє!» — подумки наказала я, але вона в мій бік і не поглянула.