Я подумав, що треба щось подарувати наостанок Софійці та її матері. Але що? Чи встигну я наказати тим бандитам, аби вони знову принесли гроші?
Ураз переді мною постала виразно, зримо картина. Стояло спекотне літо. Жінка і дівчинка йшли берегом моря. Так, то були Ольга і Софійка. Я раптом подумав, що можу загадати, побажати, аби там Ольга зустріла і своє щастя. Щастя? Яке? Про що це я?
І тут я також виразно побачив, як берегом моря поспішає назустріч моїм жінкам чоловік. Наблизившись, він уважно дивиться на Ольгу. Вона йому явно подобається. Ось-ось він щось скаже до неї... Якісь важливі слова.
Але що це? Я виразно бачу, що обличчя чоловіка мені знайоме. Десь я його зустрічав. І раптом моє теперішнє тіло знову починає бриніти. Тривожно й водночас солодко. Я страшенно, незмірно дивуюся — це ж обличчя мене самого, в людській личині, такого, яким я забіг до квартири Ольги і Софійки.
«Я? Це я? Але ж як це розуміти?» — питаю себе й відчуваю, що ось-ось зроблю якесь надзвичайно важливе відкриття.
— Зараз, зараз, — шепоче Софійка. — Потерпи трохи. Вже недалеко. Недалеко.
Вогненний сніп над лісом перетворюється у яскраве коло. Воно швидко, але нестримно наближається до нас. Я відчуваю, як перестає боліти тріщина і як теплішають Софійчині пальці.
