Там я вперше... Господи, там я вперше, а потім вдруге, втретє і вчетверте спала з нашими хлопцями. Так, їх було четверо, послідовно, з кожним по кілька разів — це у восьмому, дев’ятому і десятому класі. Вони змушували до цього. Тих, хто відмовлявся, просто ґвалтували (я тремтіла від одного цього слова) і ніяка загроза покарання колонією не допомагала. Я вибрала добровільне... Примусово-добровільне кохання. Я віддавала своє тіло, яке потім довго відмивала у ванні, витрачаючи куплені заздалегідь мочалки, густо намилені.
Ні, про це не буду думати й писати. Бо потім, до Петра, ні в інституті, ні після нього у мене не було чоловіків, з котрими... з котрими... мені хотілося б кохатися.
Найдовшим було «кохання» з Валеркою Синицею на прізвисько Птах у десятому. Але я його вбила (звісно, у переносному значенні), втім, як й інших — своєю байдужістю, тим, що була «мертвою» і після кількох... кількох... він як і інші, упевнившись, що я лише «мертва дошка», до того ж, не приховую свою огиду, дав спокій.
Я вступила до інституту, бо вчилась таки добре. На «відмінно» вчилася, і все ж мене не залишили в аспірантурі, а направили з «червоним дипломом» вчителювати в далеке поліське село. Я тішила себе надією, рожевими сподіваннями, що через три роки, які тоді треба було відробити в селі, я таки повернуся в інститут і стану аспіранткою. Що згодом викладатиму в інституті. Але я залишилася тут, у цьому селі, назавжди. Чому залишилася? Бо вийшла заміж. Вийшла заміж тому, що мене обдурив мій майбутній чоловік. Він підіслав до мене, на сільську квартиру, де я тоді жила, циганку, котра наворожила, що мого чоловіка зватимуть Петром, він мене дуже любитиме, і я буду вельми щаслива з ним. Після тієї розмови з циганкою (може, був і гіпноз, іноді думаю я) я стала уважніше придивлятися до Петра, який до мене дедалі наполегливіше «клеївся». І я здалася. Я повірила, що теж починаю закохуватися. Чи й закохувалася. Нарешті зовсім здалася. Вийшла заміж і залишилася в селі. Стала довічною сільською вчителькою, народила трьох дітей, окрім роботи в школі, пораюся на городі, доглядаю курей, качок, свиней, корову. Син Ігор народився з ознаками дитячого церебрального паралічу. У легкій формі, кажуть мені, інакше б не ходив.
Я наполягла назвати його цим ім’ям, бо так, можливо, звали мого батька. Чомусь же по батькові мене назвали Ігорівною? Я хотіла мати з реальним чи уявним батьком, котрий мав теж це ім’я, якийсь зв’язок. Хоч таким чином. Ось така я. Тепер свекруха каже, що хвороба сина — то мій гріх, не треба було так називати, бо, очевидно, той чоловік був падлюкою, він обдурив мою нещасну маму. Матір, яка змушена була у відчаї відмовитися від мене. Так каже моя свекруха, Петрова мати, але я в цьому не певна. Не згодна, хоч іноді мені здається, що моя провина є. Петро звичайний сільський чоловік, він кілька разів мене зраджував, але я йому прощала. Та коли я сказала, що зрадила його під час перебування на семінарі, він довго сміявся. Він не міг такого уявити. Даремно.
Ось так я йшла і міркувала, і згадувала, і катувалася. І раптом я помітила, що не йду. Так, не йду, а лечу. Лечу над землею. Над полем на окраїні села, далі над лісом. Я таки летіла. Ніби сама собою, без будь-якого бажання.
«Що ж це таке? — знову подумала я. — Я ж упаду, розіб’юся, розі...»
Але я летіла далі. Більше того, мені це подобалося. Чомусь подобалося Наче це була не я, а хтось інший. Хтось інший, хто вміє літати і якому це подобається. Господи, я бачила внизу дерева, я знала цей ліс, не раз приходила сюди по ягоди, а он туди по гриби. Від страху впасти я заплющила очі. І так летіла із заплющеними очима. Коли ж розплющила, побачила, що вже лечу над сусіднім селом. Внизу якісь діти закинули голови, щось кричали та махали мені руками. Як вони сприймали людину, що летить, наче птах? А може, вони й бачили великого дивного птаха? Але ж я не птах, я не вмію літати...
Ледь я подумала про це, як відчула, що знижуюся. Я заплющила очі й продовжувала знижуватися. Приземлилася, доволі плавно, на лужку за селом.
P.S. Порвати те, що написала? Але ж я літала. Це було не марення. Як інакше пояснити, що опинилася за сусіднім селом, за сім чи вісім кілометрів від Загоряй, посеред білого дня?
Левітація — ось як, здається, називається вміння літати. Левітована вчителька...
«У мене ж ще урок», — подумала я і кинулася бігти до села. Хоч і знала, що до нього ні автобуси, ні маршрутки не ходять. Треба буде йти до траси чотири кілометри пішки. От тобі й особливий день.
Під вечір перестав іти дощ. Прийшов Денис. Став на воротях і жалісливо дивився. Я довго вдавала, що його не помічаю. Готова була дати відсіч, якщо ступить на подвір’я. Він не ступав і все стояв. Дивився.
Я не витримала першою.
— Чого тобі треба? Я ж сказала — Петро з тобою ніколи більше пити не буде.
Він стояв і жалісливо дивився. Я теж завмерла посеред двору, вся напружена.
— Ми ж сусіди, — сказав зрештою жалісливо.
— Були сусідами, — відрізала я. — Доки...
— Доки що? — Він промовив якось ніби знехотя.
— Доки ти мало не перетворив мого чоловіка на алкоголіка. Чи майже не перетворив. Якби не я...
— Хіба я силою змушував його пити?
Ось така в нас вийшла розмова. Я відчула, як заболіла голова — раптово, різко, наче влучило щось. Махнула рукою й пішла до хати. Дибцяла й думала, що ми справді сусіди. Що мені шкода його, а ще більше його Наталку, що ми були колись не тільки сусідами, а й гарними друзями. Чого я злюся? Я ж все одно не зуміла заборонити Петрові пити...
Я стала на порозі. Дивилася, як небом пливуть хмари. Вже не дощові. Дощ вилився. Як і мої сльози.
А голова все не переставала боліти. Стукали молоточки в тій дурній голові.
Раптом я побачила себе над великим, якимсь ніби посрібленим будинком. Втім, ніби й не будинком, а якимось дивним палацом, що світився зсередини. Був геть прозорий. І з цієї прозорості проступали дивні обличчя. Навіть не обличчя, а... незрозумілі, хоч і не страшні істоти.
Я заплющила очі...
«Мій світе, — подумала я. — Що ж зі мною діється?»
Не припиняються головні болі та дивний шум у голові, крізь який проступають наче віддалені голоси. Треба їхати в районну лікарню, але я все відтягую. Відтягую, бо боюся, що в мене знайдуть пухлину в мозку.
Іноді я вслухаюся в ті голоси, що звучать у мені, але розібрати одів не можу. Це не якась зі знаних мною мов — німецька, англійська, латинська чи грецька (останні дві я теж вивчала в інституті), не схожа й на іспанську чи італійську, навіть японську або китайську, які я чула по телевізору. Отже, якась не знана, не чута, може, африканська або індіанська мова? Але звідки їй взятися у моїй бідолашній голові? Чи це просто набір звуків, які складаються у щось схоже на слова? Тоді це явна ознака божевілля, що невпинно й дедалі стрімкіше насувається. Шизофренія?
«Тільки не це», — кажу я собі. Справді, уявити себе такою, як наші сільські божевільні — Марина Лукерова чи баба Глафиня (мабуть, від Глафіри) чи Петраковий Сьомка (Семен) — тяжко, страшно, неможливо.
Мені лячно виявити якось це божевілля — перед дітьми, перед учнями, колегами. А що мої діти, особливо Іринка та Ігор, робитимуть без мене, як житимуть?