Отримала чергове послання від ябеди Ларочки-Лесі. Хотіла знову спалити. Але заради цікавості поглянула. Перша сторінка. Я читала і нічого не розуміла. Це був уривок з якогось художнього твору. Акуратно переписаний. А далі... Далі — чисті аркуші паперу. Чистісінькі.
«Ось тебе і провчили», — подумала я.
Але чому провчили? Я стояла і не знала — плакати мені чи сміятися. А може, те й інше по черзі?
Виходить, я не знаю чогось важливого про своїх учнів? Чи, може, Леся бачила, як я палила її попередній донос? Чи рвала перед тим? Але ж я навіть не знаю, чи був це донос.
Я стояла у шкільному вестибюлі й раптом помітила, що на мене дивляться учні. Поспішно сховала аркуші паперу за спину. Наче школярка, яку спіймали зі шпаргалками.
Я таки плачу. Схлипую, мов ображене дівчисько, заховавшись за власний хлів.
Що мені робити і як жити?
Що мені роботи і як жити?
Я повторюю це запитання. Відповідь єдина — лікуватися. Намагатися ще врятуватися.
А далі сталося те, що я не здатна зрозуміти, хоч спробую описати.
Отже, спочатку до мене приблукала наша кішка Маруня. Торкнулася раз-другий об ноги, я її погладила, а кішка зіп’ялася на задні лапи. Я вже хотіла підсадити її на коліна, але раптом з Марунею почало творитися щось дивне. Шерсть на Маруні враз настовбурчилася, зелені очі зробилися великими, круглими і зляканими.
Вона відхилилася і... засичала. Теж злякано, зле і... начебто бридливо.
— Що з тобою, кицюню? — здивовано спитала я.
Кицька сахнулася від моєї простягнутої руки, встала на чотири лапи і прожогом кинулася в кукурудзиння. Я озирнулася, щоби побачити, що ж так налякало Маруню. Але нікого й нічого незвичного не вгледіла. Довкола стояла благословенна надвечірня тиша, яку порушувало лише порохкування свині за стіною хліва.
Я подумала, що, може, сусідський кіт, від наполегливих залицянь якого наша кицька ухилялася, десь причаївся поблизу. Чи ще якесь звірятко. Підвелася, і в цю мить на подвір’ї загавкав Ларибус.
Я вирушила подивитися — хто ж чужий завітав до нас.
Але на подвір’ї та біля воріт нікого не було. А пес гавкав голосніше й зліше, вже аж захлинався.
— Що таке, Бусе? — спитала я.
При моєму наближенні Ларибус не тільки не перестав гавкати, не закрутив, як звично, хвостом, а завалував з усієї сили. Потім... Потім позадкував до своєї буди і сховався в ній.
«Що ж це таке?» — злякано подумала я.
Холодний липкий страх вхопив мене за плечі. Я стояла і боялася навіть оглянутися. Хоча щось підказувало — на подвір’ї, окрім мене, господині цього дому і цього двору, нікого більше нема. І мій пес злякався не когось там, а саме мене. Зустрів спочатку явно вороже, а потім злякався. Але чому?
— До нас хтось прийшов, мамо?
На порозі веранди стояла Іринка. Господи, невже й вона злякається мене?
— Ларибус когось побачив, — сказала я.
— Кого?
— Не знаю.
Я з острахом наближалася до доньки. Але Іруська не злякалася. Навпаки, вона притулилася до мого живота. Я погладила її по голові. Іринка підвела голову, зирнула допитливо і сумно.
— Матусю, ти... Ти... Ти плакала? Через Наталку?
— Ні, — сказала я. — Ні. Ходімо до кухні готувати вечерю.
Я сказала майже правду. Я плакала не через старшу дочку. Так. Але що ж діється зі мною і довкола мене? Чому я злякала кота і пса? А може, не я? Тоді хто?
«Треба йти готувати пійло для поросяти», — подумала я.
Минуло професійне свято. У газеті з’явилася дуже гарна стаття про мене. Більше того, я стала відмінником освіти, отримала й грамоту, яку на районних зборах вручив голова адміністрації.
«Ось так, Світлано Ігорівно», — сказала я собі, коли після вручення мене вітали колеги.
Михайло Вікторович, наш директор, сказав, що на пенсію я повинна піти заслуженою вчителькою України. А, може, й з орденом, скажімо, княгині Ольги.
А потім, коли ми вже сідали у шкільний автобус, щоби вирушити в Загоряни, я почула цей голос. Тихий, пронизливий, благаючий. Звучав далеко-далеко і слів було не розібрати. Але яка дивна, ніжна і в той же час пекуча, палюча, пронизлива туга звучала у цьому голосі. Вкотре я запитала — що це таке? Звісно, відповіді не знайшла, як і минулі рази.
А потім полилася не менш дивна музика. Яка теж приходила начеб десь здалеку. Вона заколисувала і водночас кудись кликала...
І раптом я знову полетіла. Цього разу політ був із заплющеними очима — від страху, сорому, відчаю.
Я отямилася над нашим селом. Приземлилася. Зазвучала моя мобілка.
— Де ви, Світлано Ігорівно? — питав директор. — Ви так раптово зникли. Ми стоїмо біля ресторану.
Пауза. Я гарячково думаю, що сказати.
— Я в Загорянах.
— У Загорянах? — З голосу чулося, що Михайло Вікторович неймовірно здивований. — Ви жартуєте?
— Ні. Бачите... Я відійшла від вас, побачила свого знайомого і сіла до нього в машину.
— Ви... Ви доїхали за десять хвилин?
— Так. У нього джип. Ми, власне, тільки під’їжджаємо до Загоряй, — збрехала я.
— Але ж могли попередити, — докірливо промовив директор. — А то ми не знали вже що й думати.
«Отже, вони не помітили, як я злітала», — подумала я і полегшено зітхнула.
Тут я вперше подумала, що колись мене би назвали відьмою за моє вміння літати. І... І спалили б на вогнищі.
Може, я насправді відьма? Але ж у відьом я не вірю... Як і у всяку чортівню. Тоді що зі мною?
Я сумовито посміхнулася.
У голові застукали молоточки страху. Дрібно-дрібно.
Вчора був приступ головного болю і картини, які поставали переді мною — блакитна пустеля з обрисами міражів-дерев, будинки, що наче плавали чи то в повітрі, чи всередині величезних прозорих кульок, дивні рослини, що наче тримали на собі й у той же час обрамляли ці будинки — і сьогодні я нарешті зважилася поїхати до районної лікарні.
У мене виявився цілком нормальний, ба, навіть ідеальний тиск — сто двадцять на вісімдесят. Чиста печінка, добрий шлунок і чисті легені. Гарні показники при енцефалограмі мозку.
— Добре, якщо ви наполягаєте, я дам вам направлення до обласної лікарні, — сказав районний невропатолог. — Хоч підозрюю, що у вас просто перевтома. Може, я вам усе ж випишу вітаміни... Поприймаєте...
— Ні, давайте направлення, — наполягла я.
Ще три дні вагань. Вагань і сумнівів. Я прагла нового обстеження і боялася його. Сьогодні я його пройшла, вже в Луцьку, в обласній лікарні.
Насилу вмовила Петра не їхати зі мною.
Діагноз той самий: всі мої органи — серце, печінка, шлунок, підшлункова, нирки — працюють нормально. Дуже навіть нормально.
Діагност:
— Жінко, у вас серце й печінка двадцятилітньої дівчини. У гарному стані й все інше. Проживете ще років п’ятдесят, а то й більше, не сумнівайтеся.
— А голова?
— Ніякої пухлини в голові. У вас, можливо, була перевтома.
У вас... Я не знала, що мені робити — плакати чи сміятися?
Я зважилася на відчайдушний крок. Поклала невропатологу на стіл п’ятдесят гривень і попросила його зателефонувати знайомому психіатру, якщо такий є. Хай мене обстежить.
Знайомий психіатр знайшовся.
— Тут одна жіночка до тебе підійде. З району. Педагог. Прийми, будь ласка. Ну, різні там тривоги. Так, сама просить. Ні, і я теж. Добре. То зараз зможеш? Дякую.