Гик. Він ще не бачив Лану Вайнберґер.
— … чого в мене не було до коледжу і, гадаю, через що мені зараз важко будувати стосунки з жінками…
Гик.
— … що я хочу сказати: ми з твоєю мамою вирішили, що не будемо тобі про це говорити, для твого ж добра. Розумієш, ми ніколи не думали, що може виникнути така ситуація, коли тобі доведеться успадкувати трон. Мені було лише двадцять п’ять, коли ти народилася. Я був упевнений, що зустріну іншу жінку, одружуся з нею, і в нас будуть діти. Але, на жаль, цього ніколи не буде. Отже, ти, Міє, є спадкоємицею трону Женовії.
Я знову гикнула. Мені вже ставало незручно. Це не була якась така маленька дівчача гикавочка. Це була потужна гикавка, через яку я аж підстрибувала на стільці, наче якась велетенська жаба. До того ж вона була гучна. Тобто дуже гучна. Німецькі туристи все поглядали на мене й хихикали. Я знала, що тато говорить мені суперсерйозні речі, але нічого не могла вдіяти зі своєю гикавкою! Я спробувала затамувати подих і лічити до тридцяти. Долічила до десяти і потім знову гикнула. Я поклала шматочок цукру собі на язика, щоб він розтав. Не спрацювало. Я навіть спробувала налякати себе, уявивши, як мама й містер Джаніні цілуються по-французькому, — і навіть це не подіяло.
Врешті-решт тато сказав:
— Міє? Міє, ти слухаєш мене? Ти взагалі чула, про що я говорив?
А я йому:
— Тату, вибач, я на хвилинку.
Він мав такий вигляд, ніби йому щось заболіло. Ніби живіт прихопило. Він якось безсило відкинувся на спинку стільця і сказав: «Іди». Тицьнув мені п’ять доларів, щоб я дала їх прибиральниці в туалеті. Звичайно, я поклала їх собі в кишеню. Подумати тільки, цілих п’ять баксів прибиральниці! Це ж треба, мені кишенькових грошей на тиждень дають десять!
Не знаю, чи були ви колись у жіночому туалеті в готелі «Плаза», але це най-найкращий туалет в усьому Манхеттені. Він весь рожевий, і там скрізь дзеркала й маленькі диванчики на той випадок, якщо ви подивитеся в дзеркало і знепритомнієте від своєї вроди. Отже, я влетіла туди, гикаючи, як навіжена, і всі жінки з такими собі гарненькими зачісками роздратовано витріщилися на мене, бо я порушила їхній спокій. Гадаю, через мене вони нерівно нафарбували собі губи.
Я зайшла до однієї з кабінок, у кожній з яких, окрім унітазу, є раковина, величезне дзеркало й туалетний столик з маленьким стільчиком, з якого звисають різноманітні щіточки. Я сіла на стільчик і спробувала зосередитися на тому, щоб не гикати. Замість цього я почала думати про те, що сказав тато.
Він князь Женовії.
Тепер мені все зрозуміло. Наприклад, коли я лечу до Франції, то заходжу на літак з терміналу, а коли прилітаю, мене забирають з літака раніше за всіх і відвозять в лімузині до тата в Міраньяк.
Я завжди думала, це тому, що він часто літає і в нього є якісь привілеї.
Але зараз я знаю: це тому, що він князь.
І ще одне: коли ми з Grandmère ходимо по магазинах в Женовії, ми завжди ходимо туди або до того, як вони офіційно відкриваються, або після того, як закриваються. Вона спочатку дзвонить туди і домовляється, щоб її впустили, і ще ніхто ніколи не відмовив. У Манхеттені, якби моя мама таке зробила, продавці в «Геп» пуза б порозривали від сміху.
А ще я помітила, що в Міраньяку ми ніколи не їмо на людях. Ми завжди їмо в палаці або іноді ходимо до сусіднього палацу, Мірабу. Його власники огидні британці з цілою купою шмаркатих дітей, які постійно гризуться і кажуть «А він дражниться» та «Ідіот». Одна з менших дочок, Ніколь, вважається моєю подругою. Але якось вона розповіла мені, що лизалася з хлопцем, а я не знала, що таке лизатися. Тоді мені було лише одинадцять, хоч це й не виправдання, бо їй було стільки ж.
Я подумала, що лизатися — це якесь дивне британське слово, на зразок «біфштекс» або «повітряний наліт». А потім за обідом я сказала це слово в присутності батьків Ніколь, і після цього діти зі мною не розмовляли.
Цікаво, чи знають брити, що мій батько — князь Женовії. Авжеж, знають. Боже, вони, мабуть, думали, що я розумово відстала.
Багато людей і гадки не мають, що таке Женовія. Це я точно знаю, бо, коли я робила доповідь, більше ніхто з класу про неї не знав. І мама не знала до того, як познайомилася з батьком. У цій країні не народжувалися знаменитості. Ніхто з Женовії ніколи нічого не винайшов, не написав і не став кінозіркою. Багато женовіанців, як мій дідусь, воювали проти нацистів у Другій світовій війні, але, окрім цього, вона більше нічим не відома.