— Міє, — сказала мама. Вона досі намагалася відвернути татові моралі, — я знаю, як сильно ти засмутилася. Але все не так погано, як тобі здається.
Авжеж. Мені ні сіло ні впало викладають, що я принцеса, а я ще й маю стрибати від радості?
— Більшість дівчат, — вела далі мама, — були б на сьомому небі від щастя, якби дізналися, що в них батько князь!
Я таких не знаю. А ні, брешу. Лана Вайнбергер, мабуть, була б рада як слон, коли б їй сказали, що вона принцеса, хоча вона й так нею себе вважає.
— Лиш подумай про все те хороше, що у тебе може бути в Женовії, — і обличчя мами засяяло, коли вона почала перераховувати всі ті класні речі, які в мене можуть бути, якщо я переїду до Женовії. Але її голос був якийсь дивний, ніби вона фала маму в якомусь телешоу або фільмі. — От, наприклад, машина! Ти знаєш, як непрактично мати машину тут, у місті. Але в Женовії, коли тобі виповниться шістнадцять, тато обов’язково купить тобі…
Я почала говорити про те, що в Європі й без мене вистачає забрудненого повітря. Вихлопні гази чи не найбільше руйнують озоновий шар.
— Але тобі завжди хотілося мати коня, правда? В Женовії у тебе буде кінь. Прекрасний сірий кінь із плямами на спині…
Це було боляче.
— Мамо, — сказала я з очима, повними сліз. Я більше не могла стримуватися. Раптом я знову закричала:
— Що ти робиш? Ти хочеш, щоб я поїхала з татом? Так? Ти від мене втомилася, чи що? Ти хочеш, щоб я жила з татом, а ви з містером Джаніні могли… могли…
Я не доказала, бо почала ревти. І тоді мама теж заплакала. Вона скочила зі стільця, підійшла до мене, обійняла і каже:
— Та ні, сонечко! Як ти могла таке подумати? — тепер вона вже говорила як справжня мама, а не як мама з фільму. — Я просто хочу для тебе найкращого!
— І я хочу, — сказав тато, наче йому вже все це набридло. Він склав руки на грудях і відкинувся назад, роздратовано дивлячись на нас.
— Тоді мені найкраще буде залишитися тут і закінчити школу, — відповіла я йому, — а потім поїхати з Грінпісом рятувати китів.
Почувши це, тато ще більше роздратувався.
— Ти не поїдеш з Грінпісом, — сказав він.
— Поїду, — вперлася я.
Було важко говорити, бо я досі плакала, але все ж таки мені стало сили вичавити з себе:
— А ще я поїду до Ісландії і буду рятувати маленьких тюленів.
— Туди ти точно не поїдеш.
Тепер батько був злющий, як вовк.
— Ти поїдеш навчатися до коледжу. Швидше за все, до коледжу Вассар[15]. Або до коледжу імені Сари Лоренс[16].
Почувши це, я ще дужче заревла.
Перш ніж я встигла щось сказати, мама підтримала мене:
— Філіпе, не треба. Зараз ми нічого не вирішимо. Мії час до школи. Вона вже спізнюється…
Я кинулася шукати свій рюкзак і пальто.
— Ага, — сказала я, — мені потрібно поновити картку метро.
Тато так дивно по-французьки фиркнув, як він уміє. Це щось середнє між фирканням і зітханням, таке собі фі! А потім сказав:
— Ларс тебе відвезе.
Я відказала татові, що це зайве, бо ми з Лілі щодня зустрічаємося в «Астор Паласі», де разом сідаємо на шостий поїзд метро.
— Ларс може відвезти і твою подружку.
Я поглянула на маму. А вона — на тата. Ларс — татів водій. Він ходить за ним, як хвостик. Скільки я знаю свого тата — ну добре, все життя — у нього завжди був водій, зазвичай велетенський кремезний чолов’яга, який колись працював на президента Ізраїлю або когось такого.
Тепер, коли я знову про це думаю, то розумію, що ті хлопці — не що інше, як його охоронці.
Це ж треба.
Останнє, чого мені хотілося, — щоб татів охоронець відвозив мене до школи. Як я поясню це Лілі? О, не зважай, Лілі. Це просто татів водій. Ага, зараз. Єдина людина в школі імені Альберта Ейнштейна, яку привозить до школи водій, це з ніг до голови багатюща дівчинка з Саудівської Аравії на ім’я Тіна Хакім Баба. В її тата якась величезна нафтова компанія. Всі з Тіни приколюються, бо її батьки страх як трусяться, що її можуть викрасти десь між двадцять сьомою вулицею і Медісон, де наша школа, або між сімдесят п’ятою і п’ятою, де вона живе. У неї навіть охоронець є, він тягається за нею з класу в клас і перемовляється по рації з водієм. Як на мене, це трохи занадто.
Однак тато не відступав. Він казав, що мене має відвезти водій, бо я вже офіційно принцеса і треба дбати про мою безпеку. Вчора, коли я була просто Мією Тер- мополіс, я могла спокійно собі їхати на метро. Але сьогодні, коли я принцеса Амелія, — забудь.
15
Коледж Вассар — жіночий коледж, заснований Метью Вассаром у 1861р. у м. Покіпсі, штат Нью-Йорк.
16
Коледж імені Сари Лоренс — жіночий коледж, заснований у 1927 р. у м. Броксвіль, штат Нью-Йорк.