Коли я увійшла, він обережно згорнув газету, поклав її на стіл і подивився на мене довго й рішуче. Наче капітан Пікард перед тим, як почати сварити Райкера за Первинну Директиву. А потім сказав:
— Нам треба поговорити.
Я негайно заторохтіла, як мені шкода, що я не сказала їм, куди йду, і що мені просто потрібно було трохи часу, аби про все подумати, і що я була дуже обережна і не їхала в метро і таке інше, а тато такий:
— Я знаю.
Отак просто: «Я знаю». Він здався без бою.
Мій тато.
Я подавилася на маму: чи вона в курсі, що тато з’їхав з глузду. А потім мама повелася найдивніше за все своє життя. Вона поклала журнал на стіл, підійшла до мене, обняла і мовила:
— Вибач нам, сонечко.
Агов? І це мої батьки? Невже якісь крадії тіл замінили моїх батьків на роботів? Це було єдине пояснення тому, що мої батьки такі справедливі.
А потім тато сказав:
— Ми розуміємо, Міє, якого стресу тобі завдала ця новина, і хочемо, щоб ти знала: ми зробимо все, що в змозі, аби цей період минув для тебе якнайлегше.
Потім тато запитав, чи знаю я, що таке компроміс, я відповіла, що знаю, бо я ж уже не в третьому класі. Тоді він дав мені цей папірець, і на ньому було написано те, що моя мама називає «Угода Термополіс — Ренальдо». Ось що там було:
Я, Артур Крістоф Філіпе Жерар Грімальді Ренальдо, який підписався нижче, погоджуюся на те, що моя єдина дитина й спадкоємиця, Амелія Мігнонет Грімальді Термополіс Ренальдо, може навчатися у школі для хлопчиків імені Альберта Ейнштейна, аж поки не закінчить її (з 1975 року в цьому закладі навчаються як хлопчики, так і дівчата), без перерви, окрім як на Різдво та літні канікули, які вона проведе без нарікань у країні Женовії.
Я запитала, чи означає це, що я більше не їздитиму влітку до Міраньяку, і тато відповів, що так. Не можу повірити. Різдво і літо без Grandmère? Це все одно що в стоматолога замість пломбувати зуби мені дадуть почитати журнал «Тін Піпл» і вдихнути трохи звеселяючого газу! Я була така щаслива, що аж обійняла тата. Але, на жаль, це було не все, до угоди додавалося ще дещо:
Я, Амелія Мігнонет Грімальді Термополіс Ренальдо, яка нижче підписалася, погоджуюся виконувати обов’язки спадкоємиці трону Артура Крістофа Філіпе Жерара Грімальді Ренальдо, князя Женовії, і все, що з ними пов’язано, а саме: після його смерті прийняти престол у спадщину, а також узяти на себе державні функції, що потребують присутності спадкоємиці.
Усе, здається, непогано, окрім останнього речення. Державні функції? Це що таке?
Тато почав якось сумбурно пояснювати:
— Ну, розумієш, це похорони світових лідерів, відкриття балів, таке різне.
Приїхали! Похорони? Бали? А куди поділися розбиті об борти океанських лайнерів пляшки, а походи на прем’єри в Голлівуді?
— Ну, — сказав тато, — ці прем’єри в Голлівуді не такі вже й цікаві, як про них говорять. Самі лише спалахи фотоапаратів у обличчя. Вкрай неприємно.
Так, але похорони? Бали? Я навіть не знаю, як користуватися підводкою для губ, не кажучи вже про реверанси…
— Та це нічого, — сказав тато, вдягаючи на ручку ковпачок. — Grandmère за це візьметься.
Ще б пак. Що вона може? Вона ж у Франції!
Ха! Ха! Ха!
Субота, вечір 
Аж не віриться, така я невдаха. Зараз суботній вечір, а я вдома з ТАТОМ!
Він взагалі-то спробував був умовити мене піти на «Красуню і Чудовисько», наче йому було шкода, що в мене немає справжнього побачення!
І врешті-решт я змушена була йому сказати:
— Слухай, тату, я вже не дитина. Навіть князь Женовії не зможе купити квитки на бродвейське шоу того ж суботнього вечора, коли воно йде.
Просто він почувався трохи покинутим, тому що мама пішла на чергове побачення з містером Джаніні. Вона хотіла його відмінити через усі ті потрясіння, що трапилися в моєму житті за останні двадцять чотири години, але я виперла її на побачення, бо що більше часу вона проводила з татом, то все більше стоншувалися її губи. У неї стоншуються губи тільки тоді, коли вона стримує себе, щоб щось не ляпнути. Гадаю, вона хотіла сказати татові: «Забирайся геть! Забирайся до свого готелю! Ти платиш шістсот доларів на день за номер! Ото й сиди там!»