Отже, Grandmère, яка була на терасі, зайшла, і перше, що вона мені сказала, було:
— Що в тебе написано на черевику?
Але мені не довелося вислуховувати моралі про те, що не можна списувати, бо Grandmère взялася перераховувати решту моїх недоліків:
— Чому ти не носиш тенісні туфлі та спідницю? Ти не могла знайти чистіших колгот? Стань рівніше! Що з твоїм волоссям? Ти що, знову гризла нігті, Амеліє? Я гадала, ми домовилися, що ти позбудешся цієї жахливої тички. Боже мій, куди ти ростеш? Ти що, прагнеш наздогнати батька?
І далі в тому ж дусі, тільки набагато гірше, бо бабуся сварилася французькою.
І після цього всього вона раптом бере й каже своїм старечим скрипучим прокуреним голосом:
— У тебе і поцілунку для Grandmère не знайдеться?
Я підійшла до неї, нахилилася (бабуся десь на півметра від мене нижча) і поцілувала її у щоку (дуже м’яку щоку, тому що перед сном бабуся маже обличчя вазеліном). Потім хотіла відійти, а вона схопила мене за руку і вигукнула:
— Фі! Ти що, забула все, чому тебе вчили?
І змусила мене поцілувати себе в другу щоку, тому що в Європі (і в Сохо) так вітаються.
Я нахилилася і поцілувала Grandmère в другу щоку. І тільки тоді помітила, що з-за бабусі визирає Ромель. Ромель — це п’ятнадцятирічний карликовий пудель Grandmère. Він усім, і розмірами і формою, схожий на ігуану, тільки не такий розумний. Він без упину труситься і змушений носити фуфайку з овечої вовни. Сьогодні його фуфайка була того самого кольору, що й сукня Grandmère — фіолетового. Ромель не дозволяє торкатися до себе нікому, окрім Grandmère, і навіть тоді, коли вона його пестить, закочує очі, ніби його катують.
Якби Ной побачив Ромеля, він, мабуть, передумав би брати з собою в ковчег усякої тварі по парі.
— А тепер, — сказала Grandmère, коли їй здалося, що ми з нею стали знову майже рідні, — давай розберемося: твій батько сказав тобі, що ти принцеса Женовії, а ти розридалася. Чому?
Раптом я відчула, що дуже втомилася. І мусила присісти на м’який рожевий стілець, щоб не впасти.
— Ох, Grandmère, — сказала я англійською, — я не хочу бути принцесою. Я хочу бути собою, Мією.
Grandmère роздратувалася:
— Не переходь на англійську, коли розмовляєш зі мною. Це вульгарно. Зі мною говори французькою. Сядь рівно. Не підкладай руки під ноги. Ти не Мія. Ти Амелія. Ти Амелія Мігнонет Грімальді Ренальдо.
— Ти забула Термополіс, — сказала я.
І Grandmère так злісно на мене поглянула. Вона це вміє.
— Ні, — мовила вона, — я не забула про Термополіс.
Потім Grandmère сіла на м’який стілець біля мене і сказала:
— Ти хочеш сказати, що в тебе немає бажання прийняти законне право на трон?
Боже, як я втомилася.
— Grandmère, ти сама прекрасно знаєш, що з мене вийде погана принцеса. Тож не будемо гаяти часу.
Grandmèreподивилася на мене з-під своїх татуйованих повік. Вона точно хотіла мене вбити, але ніяк не могла збагнути, як це зробити так, щоб не замастити моєю кров’ю рожевий килим.
— Ти спадкоємиця корони Женовії, — сказала вона дуже серйозно. — І ти посядеш трон мого сина, коли він. помре. Так і буде, іншого виходу немає.
Оце так.
А я їй:
— Ну, гаразд, як скажеш, Grandmère. Послухай, у мене купа домашки. Довго ще ми будемо цим принцеством займатися?
Grandmère поглянула на мене і сказала:
— Скільки треба, стільки й будемо. Я не боюся жертвувати своїм часом, або навіть собою, заради моєї держави.
Це ж треба таке. Як патріотично.
— Хм, — муркнула я. — Гаразд.
Потім якийсь час я дивилася на Grandmère, а вона — на мене. Тим часом на килимі між нашими стільцями вмостився Ромель. Він ліг так обережно, наче його тонюсінькі ніжки ледве могли втримати аж два фунти[24] його ваги. Тоді Grandmère порушила тишу й сказала:
— Почнемо завтра. Прийдеш відразу після уроків.
— Grandmère, але я не можу прийти відразу після уроків. Я нуль в алгебрі. Я щодня ходжу на додаткові заняття після уроків.
— Тоді після додаткового заняття. Відразу після нього. Не запізнюйся. З собою принесеш твір про десять жінок, якими ти найбільше захоплюєшся, і пояснення — чому саме. Це все.
Я від подиву роззявила рота. Домашка? Ще й домашка! Ніхто не говорив, що буде домашка!
— І закрий рота! — гаркнула вона. — Він у тебе постійно роззявлений. Фу, як грубо!
Я закрила рота. Домашка???
— Завтра надінеш капронові панчохи. Не колготки. Не шкарпетки. Ти вже виросла з колготок та шкарпеток.
І ще одягнеш шкільні туфлі, а не кросівки. Гарно зачешеш волосся. Нафарбуєшся помадою і нафарбуєш нігті — принаймні те, що від них залишилося.