Grandmère підвелася. Їй навіть не знадобилося спиратися на підлокітники, щоб підвестися. Grandmèreдосить моторна як на свій вік.
— А тепер мені потрібно перевдягтися. Я вечеряю із шахом. Бувай.
Я ледь не впала. Вона що, несповна розуму? В неї що, дах поїхав? До неї хоч дійшло, що вона попросила мене зробити?
Очевидячки, так, бо наступної миті поруч із собою я побачила Ларса, а Grandmère й Ромеля вже не було. Капець! Домашка!!! Ніхто не казав, що буде домашка. Але це не найгірше. Панчохи? У школу? Панчохи в нас носять лише дівчата на зразок Лани Вайнберґер, старшокласниці та їм подібні. Одним словом, показуха. Ніхто з моїх подружок не носить панчохи.
Більше того, жодна з моїх подруг не фарбує губи й нігті й не робить зачіску. Принаймні у школу.
Але хіба у мене є вибір? Grandmère до смерті мене налякала своїми татуйованими повіками і всім іншим. Я не могла НЕ ЗРОБИТИ того, що вона сказала.
Слухайте, що я зробила. Я позичила у мами панчохи. Вона вдягає їх на різні відкриття виставок та на побачення з містером Джаніні, я помітила. Я понесла їх до школи у рюкзаку. Нігтів, які я могла б нафарбувати, у мене не залишилося (як каже Лілі, я зациклена на своєму роті — пхаю туди все, що тільки влазить), але я взяла одну з маминих помад. Потім я спробувала мус для волосся, який знайшла в аптечці. Він, мабуть, подіяв, бо коли Лілі сіла в машину цього ранку, то сказала:
— Вау! Ларсе, де ти підчепив дівчину з Джерсі?
Це, я гадаю, означало, що в мене була дуже велика зачіска, як у дівчат із Нью-Джерсі, коли вони приїжджають до Манхеттена на романтичну вечерю зі своїми хлопцями в ресторані «Маленька Італія».
Потім, після додаткового заняття з містером Джі, під вечір я пішла до жіночого туалету і натягла панчохи, намалювалася помадою та взулася у шкільні туфлі, які були на мене малі й дуже тиснули в пальці. Коли я глянула у дзеркало, все було не так уже й погано. Я подумала, що Grandmèreне нарікатиме.
Я подумала, що дуже класно придумала — перевдягтися після уроків. Вдень я раптом збагнула, що сьогодні ж п’ятниця і в школі після уроків нікого не буде. Кому хочеться засиджуватися в школі у п’ятницю?
Але я, звісно, забула про одне — комп’ютерний клуб.
Про нього всі забувають, навіть його члени. Вони ні з ким не дружать, окрім як між собою, і ніколи не ходять на побачення, але не як я — бо ніхто не запрошує — а за власним бажанням. Вони вважають, що в школі імені Альберта Ейнштейна немає нікого, хто міг би зрівнятися з ними за розумом, окрім, звісно, них самих.
Коротше кажучи, я вийшла з жіночого туалету і налетіла на брата Лілі, Майкла. Він скарбник комп’ютерного клубу. Хоча він достатньо розумний і міг би бути його президентом, але він каже, що йому не цікаво бути завжди на видноті.
Налетівши на Майкла, я впустила всі свої манатки: «конверси», шкарпетки й все таке. Кинулася їх збирати, а Майкл каже:
— Господи, Термополіс! Що з тобою?
Я подумала, він питає, чому я тут затрималася.
— Ну, ти ж знаєш, я щодня маю займатися з містером Джаніні, бо я нуль в алге…
— Та це я знаю, — Майкл підняв помаду, яка випала в мене з рюкзака. — Мені цікаво, що це за бойове розфарбування?
Я забрала в нього помаду:
— І зовсім не розфарбування. Тільки не кажи Лілі.
— Не казати що?
Я підвелася, і він побачив, що я в панчохах.
— Боже, Термополіс! Куди ти йдеш?
— Нікуди.
Чому я змушена весь час брехати? Якби він пішов! До того ж недалеко від нас стояла купка його комп’ютерних дружків-дурнів, які витріщалися на мене, наче я якийсь новий різновид пікселя. Через це я ще більше зніяковіла.
— У такому вигляді ніхто нікуди не ходить, — сказав Майкл.
Він переклав ноутбук з однієї руки в іншу, а потім на його обличчі з’явився дивний вираз.
— Термополіс, ти що, йдеш на побачення?
— Що? Та ні, на яке там побачення!
Я в шоці! Тільки подумати: на побачення? Я? Якби ж то!
— Я іду на зустріч із бабусею!
Видно, Майкл мені не дуже повірив:
— Ти що, завжди фарбуєш губи та одягаєш панчохи, коли зустрічаєшся з бабусею?
Я почула делікатне покашлювання і роззирнулася по холу. Біля дверей стояв Ларс і чекав на мене.
Звісно, можна було б наплести, ніби бабуся погрожувала мені тілесними тортурами (ну, майже погрожувала), якщо я прийду до неї без панчох і ненафарбована.: Але навряд би він у це повірив. Тому я сказала:
— Слухай, не кажи Лілі, добре?
І побігла.
Я знала, що мені капець. Майкл обов’язково розкаже сестрі, що бачив, як я виходила з жіночого туалету з нафарбованими губами та в панчохах. Неодмінно розкаже.