Выбрать главу

Віктор Положій

Щось негаразд…

1

«Втомився», — спокійно подумав Адам Сезар, коли йому здалося, що корабель клюнув носом. «Втомився, втомився, втомився», — прикривши повіки і відкинувшись у кріслі, Сезар чи то проспівав уголос, чи то промайнула в його мозкові бравурна мелодія; він завів долоні обох рук за потилицю, солодко потягнувся, напружуючи всі м’язи, й одразу ж розслабився, ніби збирався позіхнути й заснути.

«Глорія» здригнулася знову.

Які дурниці, мотнув головою Сезар, це ж не літачок, що при найменших неполадках клює носом, мов кінь, біжить і спотикається; у Ленгстонів був такий дурнуватий кінь: біжить-біжить, а потім раптово зупиняється — і ти летиш через голову й дивишся на того придурка вже знизу: стоїть, розставивши передні ноги, вухами пряде, а очі якісь не конячі, пришелепкуваті, мов запитає зараз спокійно: «Ти хіба впав?» Так от, коли в двигуні перебої і літак, ніби поранений, починає смикатись, провалюватись, ти весь підбираєшся, але не напружуєшся, щоб не закам’яніти й не притупити реакцію; робишся таким собі електричним їжаком, і кожна голочка твоя пульсує, ніби жилка на скроні; ти тоді живеш, відчуваєш, що живеш, і хочеш жити, і мусиш посадити літачок. У космосі такого не буває, з удаваним жалем зітхнув Сезар, у космосі, коли вже доля відвертається, то й маленької неполадки вистачає, щоб про тебе не почули більше; тут уже не до боротьби з розбурханою машинною стихією, сиди й чекай вибуху, сліпучого сяйва, сідати нікуди, з парашутом не виплигнеш. Те, що мить тому підкорялося твоєму мізинцеві, належить уже глухому й чорному простору, оцій сферичній ямі, проткнутій ніби ззовні, з якогось іншого світу, тоненькими голочками зірок.

А «Глорія» не може здригатися, думав Адам Сезар, з її вагою, з її швидкістю навіть маленької конвульсії не помітиш — одразу прощайся з життям.

Адам Сезар ще ніяк не хотів вірити ні червоному сигналу небезпеки — тим більше, що червоне око спочатку спалахувало в ритмі здорового серця, і тоді наче знітилося, пригасло, порожевіло, засмикалось нерівномірно і нарешті згасло зовсім, — ні пронизливому звуковому сигналу, що теж, узявши найвищу ноту, раптом почав безнадійно затихати; ні липкій слабості, що огорнула все тіло, наче воно занурилось у ванну з густим і теплим розсолом. «Дивно, ще й досі дивно, як мене взяли в астронавти, — думав Сезар. — Мені ж у дитинстві здавалося, що льотчики й астронавти — залізні люди, і віражі, й перевантаження їм за іграшку. А в мене ж завжди підпирало під груди, коли тренувальний літак робив „гірку“, і пливли кола перед очима, коли корабель набирав швидкість, і вже дорослому мені не вірилось у висновки медкомісій: „Здоровий“. Доки не побачив, що й в інших так само. Що всі ми однакові як організми. В принципі. І наше, астронавтів, призначення тільки наглядати за автоматикою, що веде корабель. І вчасно коригувати програму. Це не літачок, де штурвал у руках додає впевненості. Тут електроніка сама за тебе зробить потрібне у мільйон разів швидше».

А зараз уже й автоматика не в спромозі щось змінити. Гаснуть екрани й екранчики, вічка приладів, гасне освітлення в салоні, темрява, липка, ж і слабість у тілі, тисне на повіки. І тоді підошвами, спиною Сезар відчув, що «Глорія» таки вібрує, раз по раз завалюючись косовою частиною, мов і справді втрачаючи останні сили й падаючи майже прямовисно в безодню. В суцільній темряві він побачив свій мозок ніби збоку, точніше, не мозок, а вузьке й довге табло, по якому швидко бігли зеленуваті літери. «Цього не може бути, не може, не може, коли б яка несправність, мене б уже не було, вона не може клювати носом, я, мабуть, сплю і мені сниться кошмар». Бігли зеленкуваті літери, а він стояв ніби збоку і читав свої ж думки. Давно таке не марилося, вважай, з тих пір, як перестав у сні літати, і зараз він об щось зачепився, скинеться зі стогоном і остаточно прокинеться, щасливо засміявшись: треба ж так… Досить тільки почекати удару, не підхопитися раніше, щоб радість полегкості була повною.

Удар був несильний, і, здавалося, не обшивка «Глорії» затріщала, а те, на що вона впала; її відпружинило, але не відпустило від себе; за інерцією помчала по гладенькій поверхні, тепер уже нарощуючи швидкість, похитуючись, мов на хвилях. Наче на став упала, де вони колись ганяли шайбу по першому льоду, а лід тріщав і котився опуклою хвилею попереду. «От і добре, — подумав Адам Сезар. — Це таки сон, зараз буде ще один удар — об дамбу, і я нарешті прокинусь».

2

Адам згадав, що для таких випадків інструкцією передбачено вживати астроморф — круглі рожеві таблетки, після прийому яких астронавт може повністю контролювати свій стан і бути певним, що він не спить і не марить, хай там всесвіт хоч навиворіт вивертається. Якщо йому, звісно, перед цим не приснилося, що він ковтнув астроморф…