Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.
— Чим простіша їжа, тим смачніша, — вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.
— Не поспішай, гаряче! — попередила Рената.
— Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! — Дід кинув уважний погляд на онуку. — Під колір машини купувала?
— Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш... Майже такий же червоний... А потім новий светр — під колір машини.
— Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?
— Звільнилася.
— Це я вже помітив. А нову знайшла?
— Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.
— Ну так, продавщицею, мабуть, нудно...
— Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати... Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!
— Старі носять старе, а нові — нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!
— Винен, — засміялася Рената. — Певна річ, винен! Сам же ж шив!
— Шив, маю гріх, — закивав головою старий. — То куди тепер працювати підеш?
— Поки що не знаю... Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі...
Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.
— В Європі? А ми тут де? — після паузи перепитав він. — Це ти з Вітасом вирішила?
— Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут...
— А ти з Вітасом давно знайома?
— З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.
— Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!
Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.
— Чорна діра — ця Велика Європа, — промовив він. — З неї не повертаються, не відгукуються...
Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!
— Як звали твою матір, мою доньку? — Йонас перейшов на шепіт.
— Юрате, — відповіла також пошепки Рената.
— А твого батька?
— Римас.
— Ти їх пам’ятаєш?
Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.
— Кого ти пам’ятаєш? — продовжував шепотіти запитання дід Йонас. — Бабусю Северюте пам’ятаєш?
Онучка кивнула.
— Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки... І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!
Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.
— Я зараз, вибач, діду! — сказала і вийшла.
Повернулася через кілька хвилин, умита.
Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді — сльози.
— Одягнися, підемо на зірки подивимося! — запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.
Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка —- в китайському пуховику.
Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.
— Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, — дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. — Цей помер, — він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, — цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки... Я тут останній... Якщо ти поїдеш...
— Я ще не знаю, — зізналася Рената.
— Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! — запропонував раптом старий.
— Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!
— Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні... Пальто, природно, до кольору машини не підійде, — він усміхнувся. — Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну...
— Згода, — Рената кивнула. — Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».
— Ні, — дід захитав головою. — Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!
Розділ 9. Лондон
М’яка лондонська зима спочатку втішила Клаудіюса. Все місто святкувало Різдво, гамірно та весело. По Оксфорд-стрит вешталися юрби туристів. Суцільна молодь. У лівому вусі дзвеніла іспанська мова, в правому — польська. А Клаудіюс стояв на розі Оксфорд-стрит і Бервік-стрит, встромивши свою жердину з рекламним щитом в асфальт тротуару. Напис на жердині справді привертав увагу перехожих: «Буфет за 5.99, їси, скільки заманеться!» І стрілка, що вказувала на бічну вуличку, де розмістилася та сама китайська забігайлівка, яка забезпечила його першим лондонським заробітком. У першу годину Клаудіюс навіть лічив, скільки людей його щит звернув із дороги і відправив підкріпитися до китайців, але потім перестав.