Сходинки, що спускалися до дверей, були освітлені кухонним вікном. За столиком хтось сидів.
— Добре, що ми вже поїли, — промовив Клаудіюс, витягаючи ключі з кишені.
У кімнатці вони зняли куртки, роззулися, прилягли на ліжко, накрите старим пледом.
— Чимось пахне, — Інґрида підняла голову.
Клаудіюс принюхався.
— Сусіди на кухні курять, — сказав він. Нахилився, зазирнув під ліжко і раптом зареготав.
— Ти чого? — здивувалася Інґрида.
— Минулі мешканці свій антикваріат забули! — Він підняв із підлоги червону гумову грілку, наповнену холодною водою.
— Може, залити окропом? — спитав весело в Інґриди.
— Не треба, — відмахнулася вона й усміхнулася. — Ти будеш моєю грілкою!
Розділ 10. Париж
Рю де Бельвіль котилася вниз у напрямку площі Републік, як м’ячик по схилу пагорба. Крокувалося весело, та й небо, синє та легке, як ситець, що проглядає через тонку павутину хмар, бадьорило та додавало оптимізму.
Барбора й Андрюс йшли, тримаючись за руки, але раз по раз відпускали один одного, щоб обійти жінку з візочком, котра йшла назустріч, або пенсіонера з продуктовою торбою-візком.
Все у них вийшло напрочуд швидко та безболісно. Нехай торочать, що інтернету довіряти не можна. А ось вони ще до від’їзду познайомилися у фейсбуці з литовцем, котрий уже десять років живе в Парижі. Він їх через соцмережу познайомив із поляком, а той підшукав для молодої симпатичної пари маленьку однокімнатну квартирку поруч із метро «Жардан», на вируючій життям вуличці з десятками крамничок, цукерень і дешевих перемовних пунктів. Половина привезених грошей пішла на заставу й аванс за цю «кавалерувку», як називав її поляк, зате квартирка була чистенька, а кухня, хоч і мікроскопічна, вміщала в себе все необхідне для нормального життя. На низькорослому холодильнику стояла мікрохвильовка, на ній — електрочайник. Праворуч від холодильника — мийка. Власне, ось і вся кухня — метра зо два завширшки і стільки ж — углибину. Довжини тут не було. Зате не було і дверей, просто кухонна ніша, в яку заходиш безпосередньо з кімнатки з одним вікном, одним столиком під цим же вікном, широким ліжком під стінкою і дивною шафкою в закутку. Дивовижа її полягала в тому, що шафка застібалася на блискавку і зроблена була з білої тканини, натягнутої на прямокутний металевий каркас. Практично й сучасно.
А над ліжком висів аматорський портрет кучерявої африканки з білозубою посмішкою, намальований гуашшю і навіть нерозбірливо підписаний художником. Картонка висіла без рами. Квартирку здавала їм звичайна молода француженка, худенька, коротко обстрижена, котра ледь розмовляла англійською. Отже, портрет африканки, що висів над ліжком, явно не був її родинною реліквією.
Між крамницею арабського різника з вивіскою «HALAL»[8] над вітриною і турецької кебабною був затиснутий звичайний паризький бар.
Вони зайшли в його двері так само впевнено, як заходили в бари та кав’ярні Вільнюса.
— Deux cafés![9] — чітко, з гордістю вимовив Андрюс одну з перших вивчених французькою фраз.
Вони стояли з Барборою біля барної стійки та насолоджувалися «паризьким моментом», ритуалом, про який вони і раніше знали. Кава біля барної стійки — найдешевша. Один євро. Варто сісти за столик поруч, й її ціна підскочить до двох. А якщо ще вийти на вуличну терасу, то там той же еспресо буде коштувати два п’ятдесят. Але тут тераси не було, а пити каву стоячи біля барної стійки додавало особливого задоволення. Вони почувалися парижанами. І почувалися б парижанами до останньої краплі кави в горнятку, якби бармен, худий гостроносий француз, не ввімкнув раптом пультом телевізор, що висів на кронштейні під стелею, і не спитав їх про щось французькою, киваючи на телеекран. Тут уже довелося Андрюсові розвести руками.
— Pas FranÇais, English, — сказав Андрюс.
— Pas English, FranÇais[10], — відповів бармен, але вимовив це з посмішкою цілком привітно, так, немов вони мирно домовилися не розмовляти через відсутність спільної мови.
А на рю Бельвіль випали вслід за зграєю хмар, що пролетіли, промені сонця. Вулицею застрибали сонячні зайчики від скляних дверей магазинчиків і ресторанів, що прочинялися та зачинялися то тут, то там.
Андрюс витягнув із кишені куртки пухнастий червоний клоунський ніс на ґумці, почепив його.
Малюк, якого назустріч вела молода мама-китаянка, залементував щось китайською. Його мама також глянула на клоунський носик і заусміхалася.
На розі біля китайського супермаркету Андрюс зупинився й озирнувся. Тут було людно, але люд не був французьким: араби, китайці, африканці, магрибинці. Хоч настрій і спонукав Андрюса до веселої вуличної клоунади, але ця публіка не вселяла впевненості, що його перший паризький сольний номер виявиться успішним. І вони рушили далі.