Рената стримувала посмішку, поки дід не вийшов із кімнати. Та й потім, спочатку до вікна і столу обернулася, а потім уже розсміялася беззвучно. Настрій став світлим і теплим, ніби рання весна настала. Стала носити дівчина з кухоньки діда приготовані вже страви на стіл: облатки, привезені з костелу, квашену капусту з кмином, журавлиний кисіль, огірки та гриби солоні, салати з буряка і з морквини з часником, шлижикай[12], а до нього макове молочко, картоплю варену зі сушеним кропом, щедро политу соняшниковою олією, коропа, тушкованого зі селерою, і запеченого лосося. Потім уже додала на стіл кілька яблук зі старої яблуні, які в льосі до весни завжди зберігаються, і квадрат чорного ароматного литовського хліба. Поправила страви так, аби м’яко їм і рівно на столі стоялося і щоб виглядали вони гарно, як годиться в такий день. Поки стіл накривала — забулася і про діда забула. А як важкий квадрат литовського хліба на дошці на скатертину поклала, так і згадала про нього, про те, що вже хвилин зо п’ять, як він на її половину пішов Рупінтоєліса ставити, пішов і не повернувся.
Миттєвим дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосі на кріслі знайшла, того дня, коли допив він останню скляночку наливки, зробленої покійною дружиною. Але тоді Рената перелякана була і боялася, що дід помер. А тепер він був поруч. Міг просто сісти і забутися, як вона тільки-но забулася!
Зайшовши до своєї кімнати, Рената відразу побачила діда — той сидів у на стільці, відсунутому від столу на добрі два метри. Сидів і дивився на Рупінтоєліса.
Вона підійшла і застигла, також звернула свій погляд на дерев’яну фігурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи камені, підставивши під щоку напіврозкриту долоню, Рупінтоєліс дивився на дві знімки в рамочках, поставлені перед ним, — фотографії її батька Римаса й її матері Юрате. Рената раптом згадала, що раніше це була одна світлина, на якій її батьки сиділи на двох стільцях разом, поруч.
— Діду, а навіщо ти світлину розрізав? — здивувалася.
— Щоб Рупінтоєлісу було зручніше за ними плакати, за кожним окремо, — не дивлячись на внучку, відповів старий Йонас.
— Сюди вже можна нести? — спитала вона, вирішивши більше не продовжувати розмову про її давно зниклих батьків — крім болю ця розмова нічого їй ніколи не приносила, а сьогодні в світі найсвітліше свято, то навіщо його затьмарювати?
— Неси! — кивнув дід.
Незабаром дівчина стояла на порозі, накинувши дідів кожух поверх светра. Стояла, послана дідом вивідати на небі першу зірку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зірки, але назад у будинок не поспішала. Дивилася на ці зірки та шепотіла собі: «Ну, ще одна, і піду!» Але коли поруч із трьома спалахнула четверта, так і залишилася стояти і про майбутнє мріяти. І тільки коли відчула, що лічити зорі, які прокинулися на небі, вже сенсу немає, повернулася в коридор і збагнула, що, незважаючи на теплий дідів кожух, вона трохи змерзла.
Дід її повернення в кімнату зрозумів правильно і налив одразу собі й їй різдвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрілися і поглядами ж привітали одне одного зі Святим Різдвом. І за трапезу взялися.
Близько півночі перейшли на половину Ренати та посиділи за овальним столом. Теж мовчки, тільки задумливіше і без тихої радості, яку відчувала в собі Рената за круглим столиком дідуся. Фотографії батька та матері, які стоять перед Рупінтоєлісом, навіяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле — і рамки, і старий кольоровий фотопапір, що спотворює колір облич, і самі обличчя, застиглі з неприродним, позуючим і напруженим виразом. Вони, Римас і Юрате, молоді та вродливі, немов не хотіли фотографуватися, соромилися об’єктива фотографа і чекали, коли він уже нарешті клацне своїм апаратом. В їхніх поглядах і обличчях не відчувалося любові. Зараз ці дві світлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне із одним людей. Якщо б Рената не бачила цю світлину раніше, вона ніколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею і Рупінтоєлісом стоять дві половинки одного знимка.
— А вони кохали одне одного? — Рената зазирнула дідові в вічі.
— Тут — так, — сказав він. — А там — не знаю.
Уранці, коли Рената везла діда в Анікщяйський костел Святого Матаса на Різдвяну службу, в її голові шуміло випите минулого вечора пиво. Шуміло неголосно. Поки їхали по сніжній колії до асфальтової дороги, діда Йонаса заколисало і він задрімав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкість, боячись розбудити його. Чомусь захотілося довезти його в дрімоті прямо до воріт костелу і тільки там розбудити.