У холодильнику лоток яєць стояв, пляшка молока поруч, банка з бринзою в мутнуватому росолі, півпалки ковбаси. У дверцятах — відкрита пляшка «Зубрівки» і коробочка з ліками.
А у вітальні тим часом світло згасло, і збагнув Кукутіс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя міркує. Про життя, і про нього, про Кукутіса. Намагається, мабуть, утямити, чи сам Кукутіс до неї зайшов, чи його Бог до неї послав. Звісно, варто лиш жінці в такій ситуації відповідь на це запитання знайти, і світ її відразу перевернеться. Це якщо вона допетрає, що мандрівника до неї Бог послав. Але ж і її світ не такий уже й поганий! Навіщо його перевертати?!
Узяв Кукутіс із полиці шмат ковбаси. Відкусив. У роті розлився милий із дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хліба погризти!
Кукутіс хліб поглядом знайшов, але далеко він лежав — на підвіконні в дерев’яній мисці.
Потягнувся Кукутіс рукою за пляшкою «Зубрівки», відкрив і шийку до носа підніс. Запах горілки оживив ніздрі.
Зітхнув мандрівник, знову закрив пляшку корком і на місце поставив. Замість горілки взяв у руки сире яйце, нігтем великого пальця шкаралупу знизу і згори пробив та й висмоктав яєчко.
Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, і стало в кухні темно. Усміхнулася, почувши цей гамір із кухні, Ельжбета. Усміхнулася, заплющила очі та заснула.
Вранці за вікном сніг валив, густий і лапчастий.
Снідали чаєм і бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стіл чорного хліба, а до чаю — меду.
— Може, зачекаєте? — спитала вона, споглядаючи у кухонне вікно.
— Зачекаю, — кивнув гість.
І сиділи вони за чаєм довго. То мовчки, то обережними словами обмінюючись. Ельжбета очей із Кукутіса не зводила, і так довго на нього дивилася, що став він їй таким же рідним, як і вирізані з кіножурналів портрети акторів і співаків.
— Я в одному журналі читала, — озвалася господиня після чергової паузи, — що одружені чоловіки довше за неодружених живуть.
— Так, і помирають рідше, — з готовністю погодився Кукутіс. — Так воно й є! А ще одружені рідше під потяг або під машину потрапляють. І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотів би зараз по землі двома власними ногами, а не однією власною, а другою дерев’яною! Але мудрість приходить занадто пізно...
— А чому ж не одружилися? — вже сміливіше поцікавилася Ельжбета, сприйнявши балакучість Кукутіса як готовність про своє життя розповісти.
Кукутіс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господині, одягнену явно на його честь. Спідниця на Ельжбеті цього ранку коротша була, трохи нижче колін, але теж чорна та тепла.
— Я б одружився, тільки батько нареченої проти був, — сказав гість і зітхнув. — Давно це було.
Кукутіс озирнувся до вікна, на сніг, що валив суцільним білим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Біле воно й є біле, навіть якщо згори вниз летить.
— Як же його звали? — прошепотів Кукутіс.
— Кого? — перепитала господиня.
— Мірошника. Батька нареченої моєї. Її Рамуте звали.
— Гарна була?
— Дуже. Очі зелені. Носик, як у лисички, тоненький.
— Струнка була?
Кукутіс похитав головою.
— Горбатенька.
Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профіль гостя, котрий втупився у віконце. Теж на сніг погляд свій пересунула.
А Кукутіс, навпаки, обернувся й їй в обличчя зазирнув. Погляди їхні зустрілися, і здалися йому очі господині такими ж, як у Рамуте.
— І батько не віддав за вас горбату доньку? — В голосі Ельжбети прозвучав щирий подив.
— Не віддав, — Кукутіс зітхнув. — Не віддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся. А ще думав, мабуть, що який із мене, одноногого, помічник на млині?! Мішки з борошном носити я не міг, лопаті лагодити — також. Так і не склалося у нас щастя.
— Шкодуєте?
— Як не шкодувати?! — Кукутіс провів долонею по щоці, згадавши, що вранці не поголився. Не витягнув із таємної шухлядки своєю дерев’яної ноги небезпечну, добре нагострену бритву.
І раптом спинився за вікном снігопад, і світліше стало.
«Не Бог його послав», — подумала Ельжбета.
А Кукутіс попросив господиню води нагріти. Поголився. Перевірив, чи добре дерев’яну ногу на місце прилаштував.
Дала Кукутісу господиня в дорогу недоїдену ним уночі ковбасу і шматок бринзи зі скибкою хліба.
— Зараз такі гарні нові ноги роблять, — сказала вона наостанок, коли чоловік уже в плащі на порозі стояв. — Я по телевізору бачила! Люди з такими ногами навіть в Олімпіаді беруть участь!