— А про що задумалася?
На обличчі дівчини з’явився сумнів, буцімто вона не могла вирішити відразу: казати йому, чи ні?
— Про тебе задумалася, — зізналася нарешті. — Точніше — про нас і про Італію...
Вітас усміхнувся. Слово «Італія» ніби підняло його над сидінням машини.
— І що ти про нас і про Італію подумала? — продовжив допитуватися він.
Рената зітхнула.
— Потім скажу!
Асфальтова стрічка дороги бігла вперед спочатку рівною смугою, а потім, після повороту, коли «фіат» з’їхав із головної дороги на бічну, то другорядна заметляла, як собака хвостом — то ліворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зі старим кладовищем і кількома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотній занедбаний хутір. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин із п’ять по насипній, вже не асфальтовій дорожній стрічці, покритій втоптаним снігом, що виблискує на холодному зимовому сонці, якому, здавалося, в цей післяобідній час також не дуже гаряче на сірому, наче навіть промерзлому безхмарному небі.
Дуже скоро від насипної, покритої втоптаним снігом гравійки відокремилася особиста колія Ренати і вона акуратно спрямувала свій маленький «фіат» далі, до будинку. І зупинила машину в самому кінці колії, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кіркою рівним снігом. На тлі темно-сірої торцевої стіни великої комори червона машинка виглядала так яскраво та несподівано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.
Перед дерев’яним поріжком обійстя Вітас забарився. Почав старанно збивати сніг із черевиків, хоча снігу на них уже не було.
— Ти що, діда Йонаса боїшся? — всміхаючись, спитала Рената.
— Ні, що ти! — Вітас відволікся від черевиків. — Але він якось дивно дивився на мене тоді, «Шенгенської ночі»!
— Не дивно, а пильно! — виправила його Рената. — Він на всіх так дивиться, бо має зір поганий. Та й очі його всім здаються занадто великими і невдоволеними, це — через лінзи окулярів! Гайда!
У коридорі ближніми до виходу стояли чоботи діда Йонаса і біля них виблискувала калюжка талого снігу. Отже, виходив на двір, поки внучки вдома не було.
Роззувшись, обоє пішли на половину Ренати. Вітас тільки озирнувся на багато разів перефарбовані двері, що провадять до діда Йонаса, в його життєвий простір.
— Щось у нього тихо! — підозріло виголосив Вітас, сівши на тапчан.
— А чому у нього має бути голосно? — здивувалася Рената. — Він рок не слухає, телевізор не дивиться! Люди похилого віку взагалі намагаються жити непомітно для оточуючих!
— Авжеж, — погодився Вітас, але по його погляду Ренаті стало зрозуміло, що думає він уже про щось інше. — То через які думки ти мало в мій автобус не врізалася? — спитав він після короткої паузи.
Рената присіла поруч, закинула руку Вітасові на плече, поцілувала в щічку. Він хотів уже було обійняти кохану і поцілувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.
— Ти хочеш цілуватися чи дізнатися, про що я думала?
— Дізнатися, звісно! — закивав той і трохи відсунувся.
— Я думала, що нам ще зарано кудись їхати, — серйозним тоном промовила вона і глянула йому в вічі, чекаючи на реакцію.
— Чому? — щиро перейнявся Вітас.
— Скільки часу ми знайомі? — спитала молода господиня половини хутірського будиночка.
— Ну, майже п’ять місяців або навіть трохи більше!
— А скільки днів провели разом? — продовжила вона важливий допит.
Вітас задумався.
— Сім? — невпевнено спитав він.
— Шість, — підказала дівчина правильну відповідь. — А скільки ночей ми провели разом?
— Три.
— Чотири, — виправила вона його знову. — Чи ти «Шенґенську ніч» до уваги не береш?
— Не беру, ми ж були з іншими.
— Бачиш, — дівчина знову всміхнулася. — Для тебе ніч — це секс, а для мене — бути разом! Але це нічого, це, мабуть, у всіх так... Але річ у тім, що якщо я поїду, то дід залишиться сам-один. І якщо він занедужає або щось трапиться, то нікого поруч не буде! Я з ним уже кілька разів про Італію балакала, і про тебе... Йому вже багато років і просто страшно залишатися самому. Я це відчуваю.
— Зараз самотність перестала бути страшною, — Вітас стенув плечима. — Є мобільник, є інтернет, є, врешті-решт, «скайп», яким можна з усіма в світі контактувати.
— Знаєш, у нас тут іноді зникає електрика. Три тижні тому вітер звалив гілку сосни на дроти і ми два дні жили при свічках. Самотність «скайп» не лікує!
— То ти хочеш сказати, що в Італію зі мною не поїдеш? — Вітас нарешті наважився поставити запитання руба, бо воно вже кілька хвилин просилося на язик.