Їхали вони хвилин із сорок—п’ятдесят. Нарешті мотоцикліст скинув швидкість і став триматися поглядом правого боку. За черговим довгим парканом промайнув пустир із руїнами не надто старої будови, далі за новим парканом із металевої сітки стояли нескінченні ряди мобільних будинків-караванів. На майданчик для торгівлі це місце схоже не було, та й каравани були старенькими, брудними, запорошеними. Клаудіюс із цікавістю розглядав ці брудні вагончики на колесах, і раптом помітив, як в одному з них відчинилися дверцята і назовні вигулькнув нечесаний, голий по пояс стариган. Почув, як там же, десь поруч із старим, загавкав собака. Побачив димок, що підіймається звідкілясь з-за будиночків-караванів. Клаудіюса взяла цікавість.
— Це також Лондон? — спитав він англійською мотоцикліста, нахилившись уперед і майже вклавши своє запитання в праве, затулене шоломом вухо.
Та мотоцикліст почув.
— Так, це ще Лондон, — підтвердив він.
Коли поле, зайняте містечком мобільних будинків, залишилося позаду, мотоцикліст пригальмував та обережно в’їхав у відкриті ворота наступної обгородженої території. Зупинився біля складених у три поверхи один на одного морських контейнерів.
Клаудіюс зістрибнув із мотоцикла і розім’яв ноги.
Водій, не знімаючи шолома, притулив свій двоколісний транспорт до контейнера, потім жестом закликав Клаудіюса за собою.
Вони пройшли метрів із п’ятдесят, після чого мотоцикліст зупинився, стягнув із голови шолом і обернувся до Клаудіюса.
— Ми зарано, доведеться чекати, — сказав він.
— А як тебе звати? — спитав литовець.
— Адам, — неохоче відповів хлопець.
Через хвилин п’ятнадцять на територію заїхала крита вантажівка. Чорношкірий водій доїхав до крайніх синіх контейнерів із написом «Maersk». Там зупинився, вийшов із кабіни. Побачивши двох чоловіків, котрі наближаються до нього, привітно махнув рукою.
Вони втрьох скинули з вантажівки на вкриту сніжком землю кілька десятків чорних сміттєвих мішків, щільно зав’язаних і не дуже важких. Машина поїхала. Адам розв’язав пластиковий мішок, клацнув витягнутою з кишені комбінезона запальничкою та засунув її палаючу всередину мішка. У повітрі запахло паленим папером.
— Це все нам треба спалити? — спитав Клаудіюс, дивлячись на звалені на землю мішки.
— Ага.
— То краще висипати все в купу і...
— Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вітром, — спокійно пояснив Адам. — А наше завдання — щоб усе згоріло.
— А що це? — поцікавився Клаудіюс.
— Бухгалтерія, — Адам стенув плечима. — Цифри, літери, печатки...
— Ага, — кивнув Клаудіюс. — А я думав, що тепер уся бухгалтерія в комп’ютері зберігається!
— Зазвичай так. Тобто «біла» — в комп’ютері, а «чорна» ось так, на папірцях.
— «Чорна»? — здивувався Клаудіюс. — В Англії?!
— А яка різниця: в Англії чи Угорщині?! — усміхнувся білявий Адам. — Глобалізація — штука серйозна! Я в Будапешті барменом працював, то у нас по «чорній» бухгалтерії в тридцять разів більше грошей проходило, ніж по «білій»! Але «чорну» після всіх розрахунків і ділення знищують, а «білу» зберігають. По цих папірцях, вочевидь, уже все поділили! Хоча я собі пакетик такого сміття забрав би, — Адам запитально зазирнув у вічі Клаудіюсу. — Часу вільного вистачає. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» — класна професія!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мішечок візьму собі?
Клаудіюс завмер. Він згадав напуття Тані.
— Мені сказали, щоб я за тобою стежив, — зізнався він. — Щоб ти нічого звідси, — він кивнув на чорні мішки, — не взяв...
— А мені сказали: стежити за тобою, щоб ти нічого не взяв, — розвів руками Адам. — Та мені байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!
У розмові зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на відповідь Клаудіюса і не дочекавшись, розв’язав другий мішок, витягнув звідти кілька аркушів паперу, пробіг поглядом. Потім підпалив один із них запальничкою і підніс вогонь до документів, що стирчали з горловини чорного пластикового мішка.