— Можна біля вас? — спитав Кукутіс, із цікавістю розглядаючи її незвичайну зачіску.
Жінка підняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.
Присів Кукутіс за стіл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк із веселими очима стояв у кухарській білій куртці. За його спиною на прикріпленому до стіни телевізорі показували без звуку футбольний матч в якійсь теплій країні. Футболісти бігали по зеленому полю, але ніхто в кав’ярні не звертав на них жодної уваги.
— Тут самому треба замовляти, — сказала жінка Кукутісу, вирішивши, що той офіціанта чекає.
— Ага, — мандрівник кивнув. — Відпочину трохи і піду замовлю!
П’ять хвилин насолоджувався Кукутіс теплом і домашнім легким гамором, сплетеним із розмов за іншими столиками, шелестінням олівців по паперу, цоканням кухлів, горняток і ложечок, які час від часу збирав бармен зі столів і складав у мийку. Але потім піднявся, підійшов до стійки. Простягнув бармену розкриту долоню зі жменею монет.
— Тут, може, є й ваші злоті? Подивіться, а раптом на горнятко чаю вистачить?
Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутіса. Серед старовинних англійських шилінгів і фартингів, серед панських російських гривеників і болгарських левів побачив срібний польський гріш Зиґмунта Першого. Виловив його двома пальцями зі жмені. Подивився таємниче на одноногого клієнта, немов здогадався про щось загадкове.
— Є тут польські, — прошепотів радісно. — Навіть на вечерю вистачить, не тільки на чай! Зачекайте з півгодинки, вам моя дружина приготує!..
«Що таке півгодини в житті людини, котра не вміє вмирати?!» — подумав Кукутіс і всміхнувся.
Повернувся за стіл. Покосував поглядом на молоду жінку з незвичайною кіскою, на її малюка, що тримав у руці товстий кольоровий олівець, як досвідчені бандити тримають ножа — вістрям донизу, міцно стиснувши руків’я в долоні. Малюк продовжував наповнювати аркуш паперу грубими кольоровими колами, час від часу змінюючи кольорові олівці, але не змінюючи спосіб малювання.
— А ти спробуй квадрат намалювати, — неголосно запропонував Кукутіс хлопчикові польською.
Мама малюка обернулася. Шибеник завмер, олівець вертикально спинився на папері.
— А як це? — не збагнув малюк.
— Можна? — Кукутіс узяв коричневий олівець точно так само, як тримав його хлопчик, намалював у вільному кутку аркуша квадрат і втомлено зітхнув.
— Важко, — сказав він. — Давай я спробую інакше! — Він узяв олівець пальцями, як ручку, і легко кілька разів обвів квадрат, а опісля, помінявши кілька разів олівці, зробив його різнобарвним.
Малюк із цікавістю спостерігав за пальцями старого. Потім спробував сам узяти так олівець. Було видно, що він боїться його впустити — пальці хлопчика виявилися не привченими до тримання.
— Ви, мабуть, із Білорусі? — поцікавилася молода жінка.
— Чому ви так подумали? — здивувався Кукутіс.
— У нашого сільського старости домогосподарка з Мінська, вона також усім показує, як треба правильно робити. Довго і таємно намагалася їхнього сина з шульги на правшу перевчити, поки її не змусили книгу прочитати про те, що шульга має більше шансів стати президентом Польщі, ніж правша. Тільки тоді заспокоїлася, але досі за всіма наглядає, де б не опинилася, і поради дає!
Промовляла це все жінка з кіскою цілком привітно, без жодного натяку на невдоволення.
— Ви майже вгадали, — посміхнувся Кукутіс. — Я з Литви, а Білорусь колись також була Литвою.
— Помилилася, — видихнула молодиця. — Литовці інші, вони порад не дають і нікого перевчити не намагаються.
— А ви звідки так багато про литовців і білорусів знаєте?
Жінка замислилася. Подивилася на сина — той знову водив олівцем, як ножем, по папері, намагаючись не вискакувати лінією з уже багаторазово наведених кіл із грубими різнокольоровими краями.
Молоду жінку з кіскою звали Аґнешкою. Жила вона прямо над кав’ярнею на другому поверсі, і тому майже щодня спускалася сюди посидіти і послухати гамір життя. Після недовгої паузи зізналася, що про литовців тільки чула, але нічого точного про них не знає, позаяк в їхньому селі литовців немає і раніше не було. Чула тільки, що колись давно два литовці десь недалеко звідси з неба на землю впали та розбилися на смерть. Було це якоїсь ночі минулого століття. А ось білорусів бачила чимало, бачила і росіян із українцями, і навіть одного іспанця, у котрого машина якраз поруч із їхнім селом поламалася і тому довелося йому три дні у них жити.