Інґрида, скинувши наплічник, оглянула ворота та хвіртку. Знайшла перемовний пристрій. Кілька разів безрезультатно натиснула на кнопку. Озирнулася розгублено.
— Здається, нас не чекають, — зауважив Клаудіюс.
Вони сіли під ворітьми на рюкзаки.
— А хто нас тут має зустрічати? — обережно порушив мовчанку він.
— Може, ми просто зарано прийшли, — Інґрида знизала плечима. — Треба зачекати. Поспішати все одно нікуди.
— Це точно! — закивав Клаудіюс.
В її голосі він відчув нервові нотки й вирішив більше нічого не питати. Вона все спланувала, привезла його сюди. Нехай сама щось і пропонує!
Він озирнувся на засипану листям алею за ворітьми. Алея, обсаджена туями, повертала праворуч. Обабіч росли чагарники й інші дерева, і в цьому вгадувався колишній парковий лад. Тільки тепер цей парк здавався напівдиким, покинутим. Та й «алейні» туї стояли не струнко. Деякі з них відхилялися від загального ряду, інші, навпаки, нахилялися вперед, зависали над доріжкою.
— У тебе є план «Б»? — після півгодинного мовчання стиха поцікавився Клаудіюс.
Інґрида заперечно похитала головою. В її очах зблиснули сльози.
І тут вона здригнулася, спрямувала погляд на доріжку, якою вони сюди прийшли, в бік, звідки долинав усе голосніше й голосніше звук автомобільного двигуна.
Старенька, незвичного вигляду малолітражка-універсал виринула з-за дерев і, під’їхавши до воріт, зупинилася.
З машини вибрався східної зовнішності чоловік у довгому сірому плащі. Не дивлячись на Інґриду з Клаудіюсом, обійшов машину, відчинив одне з двох задніх дверцят, узяв звідти чорну шкіряну течку і парасольку. Звук цей видався Клаудіюсу схожим на ляскіт звичайних квартирних дверей. Він придивився й обімлів: задня половина кузова була дерев’яною... І вікна заднього ряду нагадували звичайні віконечка старого литовського будиночка.
«Саморобка?» — подумав Клаудіюс.
А водій незвичайної машини зупинився перед ними.
— Ви — Інґрида? — спитав він із аристократичною англійською вимовою, що так не пасувала до його східного обличчя.
Інґрида піднялася з наплічника.
— Моє ім’я Ахмед, ви зі мною домовлялися телефоном, — продовжив він.
З чорного портфеля Ахмед витягнув маленьку сумочку, а з неї — низку ключів. Спробувавши три з них, він із четвертої спроби відчинив замок хвіртки праворуч від воріт і жестом поманив Клаудіюса й Інґриду зайти.
Двері в двоповерховий будиночок із червоної цегли йому вдалося відкрити з другої спроби. Вже у вузькому холі-коридорчику Клаудіюса щось насторожило. Застояне вологе повітря викликало бажання чхнути, але він затиснув собі пальцями ніс і зачекав, поки це бажання щезло.
На підлозі прямо по центру коридорчика стояли майже нові чоловічі капці. Ахмед їх відсунув ногою під ліву стіну й пішов уперед. Залишивши наплічники під вішаком, Інґрида та Клаудіюс пішли за Ахмедом і опинилися в маленькій кухні, де акуратний дерев’яний столик був встановлений під таким же акуратним віконцем. Дерев’яна лакована рама навернула думки Клаудіюса до машини, якою приїхав Ахмед.
А той витер столик губкою, взятою з краєчка мийки. Поклав на стіл свій портфель і витягнув звідти синю пластикову коробку для документів. Потім витягнув тонкий ноутбук.
— Сідайте! — кивнув він молодій парі на стільці.
Клаудіюс напружився. Адже він досі не мав уявлення, куди вони приїхали і що їх тут чекало. Про що Інґрида за його спиною домовилася з цим Ахмедом? Що за документи лежать у синій пластиковій коробці? Навіщо тут комп’ютер?
Ахмед же розклав ноут на столі, ввімкнув. І зупинив свій погляд на Клаудіюсові.
— Я не знаю, який у вас досвід роботи, — сказав він.
— Я... — почав було щось белькотіти Клаудіюс, захоплений зненацька.
— Гаразд! Розповісте господареві! Хвилиночку! — зупинив хлопця водій незвичайної машини. І втупився в монітор свого сріблястого «Apple».
Над столиком зависла тиша, що тривала кілька хвилин. Клаудіюс краєчком ока спостерігав, як Ахмед намагався з кимось з’єднатися по скайпу. Нарешті довгі тягучі гудки зазвучали в маленькій кухні. І кухня під «музику» скайпа здалася Клаудіюсу затишною та живою. Втомлені очі Інґриди також ожили. Вона підвела погляд на горішні полиці над масивною, зробленою під старовину, плитою. На них стояли старовинні чайники та кавники зі старого мутного металу, мабуть, олова. Трохи нижче на іншій полиці — три мідні пательні з довгими держаками.
— Пане Кравець, ви мене чуєте? — вишуканою англійською спитав когось Ахмед.