В руках у Ахмеда знову задзвеніли ключі. Він відчинив двері, і вони зайшли всередину.
— Отам, — показав він праворуч на блискучі сталеві двері, набагато солідніші, ніж вхідні, — вхід у льох і морозильники. А нам — сюди!
Двері з лівого боку відчинилися з легким скрипом, і вони увійшли в гараж, де Клаудіюс на свій подив побачив таку ж вінтажну машину, як і та, якою приїхав Ахмед. Відрізнялася вона тільки кольором — приємним світло-бірюзовим. Може, саме через колір дерев’яні деталі кузова здалися Клаудіюсу темнішими, ніж на машині пакистанця.
— А вона їздить? — спитала Інґрида.
Ахмеду іронія в голосі дівчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши місце відстороненій байдужості, з якою він проводив цю «екскурсію» з самого початку.
— Їздить, і буде їздити, якщо ви не зламаєте. А якщо зламаєте — доведеться оплачувати ремонт, — холодно мовив він.
— А як вона називається? — зацікавився Клаудіюс.
— «Морріс Майнор Тревел».
— У вас теж така? — доброзичливо уточнив хлопець.
На смаглявому обличчі Ахмеда з’явилася ледь помітна посмішка.
— Так, — видихнув він. — Це одна з найкращих британських машин! Класика! Позаминулий господар садиби знався на автомобілях. Останні двоє просто купували все, навіть не знаючи, що вони купують...
Ахмед витягнув із портфеля прозорий пластиковий конверт із ключами від машини і простягнув Клаудіюсу.
— Він не вміє, це я кермую! — Інґрида простягнула руку й узяла конверт.
Ахмед трохи розчаровано глянув на хлопця.
Перед тим як їхати, Ахмед показав молодій парі навісну шафку з усіма ключами — вона висіла у коморі їхнього нового службового помешкання з гучною назвою «Gate House». Також Ахмед залишив свою візитівку і копію підписаного контракту.
Зачиняти хвіртку за пакистанцем вони вийшли вдвох. «Морріс Майнор Тревел» Ахмеда голосно забурчав двигуном, рушив із місця і плавно в’їхав у ліс, сховавшись за деревами за звертаючою праворуч асфальтною доріжкою.
— Круто! — видихнув Клаудіюс, озираючись на всі боки й оглядаючи доступну поглядові територію, на якій їм тепер треба було жити. Зупинив погляд на Інґриді. — Ну ти даєш! З тобою точно не пропадеш!
— Зі мною — ні, — усміхнулася Інґрида. — А ось із тобою — можна!
Розділ 27. Земля Заксен
— У нас дуже хороші дороги, — з жалем казав Кукутісу кучерявий молодцюватий німець, котрий встиг уже розповісти підібраному по дорозі одноногому мандрівникові про те, що торік добровільно пішов на пенсію, щоб насолодитися плодами своєї аптекарської праці.
Німець був із тих людей, котрі беруть попутників для спілкування і при цьому жодних питань пасажирам не задають. Головне — розповісти попутникові про себе і про свої проблеми, якщо такі існують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутіс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився і запропонував підвезти.
Спідометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, і позаду їхали машини приблизно з такою ж швидкістю. Автобан раз по раз повертав то ліворуч, то праворуч.
— Коли в країні багато хороших доріг, люди рідко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, — продовжив Карл після короткої паузи. — Всім просто хочеться якнайшвидше кудись доїхати...
— Угу, — кивнув Кукутіс. — Але ж автобан зовсім не прямий! Та й машини у вас, у Німеччині, добрячі. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробіття серед автомеханіків!
Карл відірвав на мить погляд від дороги і зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав із хвилину, потім знову кинув погляд на Кукутіса, але цього разу вже з посмішкою на обличчі.
— Ні, автомеханіки у нас всі при ділі! У нас же цими дорогами не тільки німецькі машини їздять! І французьких повно, і корейських... А декотрі німці зумисне російські «Лади» купують!
— Навіщо? — здивувався Кукутіс.
Німець стенув плечима.
— Мабуть, вирізнятися хочуть, — припустив він. І знову скосив цікавий погляд на мандрівника. — А ви, мабуть, не німець! Або не зовсім німець! Німецька мова у вас якась цікава!
— Так, — кивнув Кукутіс. — Я не зовсім німець. Я із Жемайтії.
— Жемайтія? — повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. — Це країна?
— Це земля. Поряд зі Східною Пруссією.
— Східна Пруссія?! А хіба вона ще існує?
— Це як подивитися! — відповів Кукутіс. — Жемайтія також ніби й є, а ніби й немає. Але для мене, для жемайтійця, звісно ж, є. Гадаю, що і Східна Пруссія для східних пруссів існує, а для інших, може, й немає її більше! А ви, часом, не східний прусс? Хоча навряд чи... Тоді б ви не сумнівалися в її існуванні!