— Я? Я німець, — промовив замислено Карл.
— Німець — це за документами, як я — литовець! А глибше, під німцем у вас хто?
— Під німцем у мене шваб. По матері. А по батькові... Батько з Балтії був, Штральзунд, Пенемюнде, потім у Ростоці рибу ловив.
Кукутіс замовк, задумався. Опустив потилицю на підголівник зручного крісла. Захотілося подрімати.
Водій, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увімкнув радіо. У дорожній шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспівали, як зграйка солов’їв.
У Кукутіса кольнуло в серці. Десь у районі Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло і заспокоїлося.
Отож думки Кукутіса не перейнялися сьогочасною географією болю. Думки Кукутіса натомість стали малювати йому сон.
— Йонасе! — гукнула хлопчика мама.
— Вітаутасе! — гукнула того ж хлопчика інша мама.
— Роландасе! — гукнула його третя.
А він, трирічний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят із однієї мами на іншу, і раптом за їхніми спинами побачив ще одну маму, котра ще тільки збиралася вигукнути його ім’я. Розгубленість змінилася страхом, і хлопчик заплющив очі, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свій власний! Я не Йонас, я не Роландас, я — Кукутіс!»
На губах дрімливого попутника водій помітив посмішку. І сам усміхнувся, заздрячи пасажиру.
Розділ 28. Анікщяй
На автовокзал Анікщяя Рената приїхала за півгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виїхала з хутора заздалегідь, аби не поспішати на засніженій дорозі. Але «фіатик» подолав зимову гравійку легше, ніж дівчина очікувала. Сам намацав колію під снігом і доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин ізранку проїхало, утрамбувавши сніг і позначивши край дороги. Далі вона їхала з тією ж черепашачою швидкістю, але набагато впевненіше. А коли припаркувалася, чай із малинового листя в термосі все ще був гарячим. І дівчина сиділа в машині, пила чай із металевої накривки термоса і дивилася на автобус, що набирав охочих їхати в Утену, ближнє містечко, що подекуди було більше схоже на справжнє місто, ніж сам Анікщяй, пишаючись найвищим у Литві костелом. Але якщо залізти на одну з його двох веж, то і дивитися особливо не було на що, крім звивистої «святої» річки Швентої.
Нарешті автобус на Утену поїхав, і після п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».
Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.
Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.
— Поміститься в твоєму малюкові? — спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.
— Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!
Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.
— Це все? — перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.
— Ні, звісно, ні! — заперечив Вітас. — Це тільки одяг і комп’ютер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!
— Отже, з переїздом! — Йонас закивав цілком привітно. — Відзначати будемо?
Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри — двісті літів, простягнув дідові.
— Це мій внесок на утримання будинку! — сказав.
Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.
— Я думав, ти ще зеленець! — промовив. — А тепер бачу — дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати — кличте! У вас стіл більший за мій!
Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.
— Я тобі півшафи звільнила, — вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.
Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.
— Можеш поки обідній стіл використовувати, — підказала Рената.
— Я згодом нормальний робочий столик куплю, — пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. — Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твій дід начебто не проти!
— Певна річ, я приготую! — пообіцяла Рената.