У цей момент Вітас зауважив, що очі у Ренати зовсім не веселі і не радісні.
— Ти втомилася? — стурбувався він.
Дівчина кивнула.
— Ну, дякую! — старий Йонас піднявся з-за столу, взяв свої окуляри. — Я також втомився, піду відпочину!
Ліжко Ренати — старе, доволі широке — здалося Вітасу вузьким і тісним.
— Треба буде нове купити, — прошепотів він, притулившись до її теплого тіла.
— Ось заробиш і купиш! — прошепотіла вона у відповідь.
— Зароблю і куплю! — пообіцяв Вітас і припав до її вуст.
Теплий запах чужого тепла проник у ніздрі Ренати. Поцілунок, в який її «завів» Вітас, видався нескінченним і прагнув бути нескінченним. І запах Вітаса став раптом солодким, своїм, рідним.
«Моє «я» закінчилося», — пояснила раптом Рената чітку, вчасно вихоплену, думку.
Але проникнути глибше в мозок простій думці не вдалося: дівчина вже полинула в світ інших, безсловесних відчуттів і прагнень, що відключають мозок, — у світ, де слова стають музикою і втрачають своє словникове значення.
Розділ 29. Париж
Якби йшов дощ, вона б точно нізащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечірніх сутінках. Не тому, що боїться цвинтарів, а просто дивно і нерозумно гуляти з малюком у візочку не в просторому парку Бут Шомон неподалік від будинку, а тісними тротуарами у вуличному гаморі машин, які розвозять парижан по домівках після закінчення робочого дня. У цю пору року робочий день закінчується найтемнішого вечора.
Ґумові шини коліс візочка по-особливому шиплять на мокрому асфальті. Дощ ішов уночі й уранці, а вже вдень хмари покинули небо над містом, поступившись своїм місцем хмарам і розривам між ними, крізь які проглядала звична й яскрава небесна блакить.
Барбора зупинилася на пішохідному переході. Дочекалася зеленого сигналу. Пішла далі. Малюк у візочку спав. Він, мабуть, проспить усю дорогу до кладовища і назад. Ось уже і поворот на бульвар де Бельвіль, звідси до Пер-Лашез хвилин із п’ятнадцять.
«Якщо Андрюс буде щодня заробляти хоча б по тридцять євро, я залишу собі тільки прогулянки з собакою», — подумала вона.
Мама малюка Лейла вже вдруге напружила Барбору. Вперше, тиждень тому, попросила пройтися з візочком в інший бік, до каналу Сан-Мартан, аби передати її родичці пакет зі спеціями. До них, мовляв, приїхала бабуся з Бейрута і привезла купу гостинців. Так вона сказала.
Тепер ситуація повторилася, тільки якийсь далекий родич батьків Валіда мав чекати Барбору біля правого краю кладовища при кав’ярні з дивною назвою «Добедодо».
Нескінченна вервечка машин і моторолерів із увімкненими фарами повзла бульваром. Моторолери поспішали до своєї мети, об’їжджали застряглі в пробці автомобілі ліворуч і праворуч, протискуючись між машинами, зачіпаючи дзеркала заднього огляду і отримуючи взамін у спину добірну французьку лайку. Година пік будила в повітрі Парижа атмосферу агресії. Агресії швидше театральної, буфонадної, ніж тієї, від якої треба ховатися. Але все одно цей рейвах діяв на нерви. Настрій у Барбори і так був не святковий.
Ліворуч з’явилася цвинтарна стіна, й одразу ж відкрилася увігнута дуга-арка з воротами центрального входу, вже зачиненого. Барбора вже якось була тут, але без візочка. Вони з Андрюсом опинилися біля кладовища в той момент, коли з машини, припаркованої безпосередньо біля входу, добродії в білих кухарських куртках почали годувати голодних і бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескінченною, і також, як змія, тільки змія тиха і терпляча, вона своїм кінцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, і була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличці Спокою, що тягнеться ліворуч угору, на вуличці, де з одного боку стояли житлові будинки, а з іншого — цегляна стіна міста мертвих.
Перед кав’ярнею, на другому й третьому поверхах якої розташувався однойменний готель, ніхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала її. Густий потік машин і моторолерів продовжував свій рух бульваром, але тут — усього за якихось сорок метрів — жодного настирливого гомону. Немов близькість стін цвинтаря відштовхувала всі непотрібні та чужі для тих, хто залишив цей світ звуки. Від цієї майже-тиші Барборі стало легше. Її роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляє алеями, котячи візочок із Валідом. Тільки цього ранку після того, як пес поробив усі свої справи, вона завела його в помешкання. Собі зробила чай, а собаці, що ліг біля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в їхню кімнатку і залишив на підлозі багато мокрих слідів. Андрюса вже не було, він поїхав одразу після сніданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, він уже вдома?