— Ви Барбі? — спитав чоловічий голос з-за спини.
Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець років двадцяти в куртці з каптуром. Розгледіти його обличчя їй не вдалося. Козирок від каптура затуляв очі.
— Для мене Лейла передала два пакети, — нагадав він.
— Он один, — Барбора кинула погляд на візочок, закритий прозорою пластиковою накидкою від дощу.
Вона відсунула накидку і витягла легкий пакетик, що лежав у ніжках малюка. Передала його хлопцеві.
— Там має бути ще один, — недовірливо промовив він і сам нахилився над візочком і поліз туди рукою. — Ось! Ось він! — радісно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку візочка — з узголів’я — пакет вдвічі більший за попередній.
— Дякую! — сказав він і пішов у бік бульвару, в бік гамору і рухомого світла фар.
Барбора поправила пластикову накидку від дощу. Зітхнула і, розвернувши візочок, рушила дорогою назад.
Лейла чекала її біля булочної. Вони завжди зустрічалися тут, на рю де ля Вілетт. За п’ять хвилин ходьби від їхньої квартирки.
— Завтра можете відпочити, моя мама з ним погуляє, — повідомила Лейла, вручаючи Барборі тридцять євро. — А післязавтра вранці я зателефоную!
Андрюса ще не було вдома, і Барбора насамперед витерла на підлозі висхлі відбитки лап сенбернара. Ввімкнула електрочайник. Присіла за стіл. Взяла з дерев’яної миски-хлібниці ранковий круасан, вмочила його кінчик у відкритий слоїчок із шоколадним кремом і відкусила. Приємна солодкавість у роті не змогла відвернути її від обтяжливої прогулянки до кладовища, не змогла відвернути її від неприємного присмаку цього вечора. І тридцять євро, отримані за послуги няні-кур’єра, також не тішили. Думати про це не хотілося, але і не думати Барбора не могла. Єдине, що вона точно могла — це залишити оті думки і сумніви собі, щоб не обтяжувати Андрюса, коли той повернеться додому. А він, якщо день виявився вдалим, обов’язково буде нав’язувати свою радість їй, не звертаючи уваги на настрій коханої. Нав’язуватиме й обов’язково нав’яже. І вона йому не буде суперечити і знову піде з ним у в’єтнамську або китайську забігайлівку, які тут гордо іменують «ресторанами».
Барбора зітхнула. Спробувала відвернути себе від цього неприємного стану. Згадала про друзів, котрі перебувають тепер далеко. Про Клаудіюса й Інґриду, до котрих звідси набагато ближче, ніж до Ренати та Вітаса. Вони наразі так і не доїхали з Анікщяя до своєї Італії! Цікаво, як у них там справи? Чи справді сидять на хуторі Ренати? Це ж, мабуть, така нудьга! А Інґрида востаннє по скайпу показала розкішний особняк, за яким вони тепер доглядають і в якому влаштовують собі вечері й обіди. У них усе чудово. Є і гроші, і машина. Хоч комусь із їхньої гарної «шенгенської» компанії пощастило!
На обличчі Барбори з’явилася сумна усмішка. Ні, і тут також не все так кепсько! Навіть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдається заробити! Хоча ні, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокій — ні. Але процес іде. Й Андрюс, здається, в цьому процесі обганяє її, Барбору. Хоча це вона йому розповіла про «ринок клоунів» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але він його знайшов! Бо не дурень!
Усмішка Барбори перестала бути сумною.
І дуже вчасно. За вхідними дверима дзенькнули ключі. Два замки по черзі клацнули, і двері відчинилися.
Барбора піднялася йому назустріч. Поцілувала.
— Ти, мабуть, хочеш піти кудись повечеряти? — поцікавилася вона.
— А що, у нас нічого немає? — розгубився Андрюс. — Я якось втомився сьогодні. Гадав, що вдома повечеряємо.
Барбора з полегшенням зітхнула.
— Я також втомилася, — зізналася вона. — Можемо і тут перекусити.
Уже за столиком, поїдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотіти і підсміюватися, чим викликав у Барбори цікавість.
— Ти чого? — не витримала вона.
— Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнібал, — пояснив Андрюс. — Я таких диваків ще не бачив! Заплатив мені тільки двадцять євро сьогодні. Сказав, що всі гроші у нього пішли на дорогий італійський костюм. А сам і так прийшов у костюмі від «Г’юґо Босса».
— А ти хіба тямиш в одязі? — здивувалася Барбора.
— Ні, але на рукаві піджака у нього пришита лейбочка з фірмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з піджака зрізав би! А він до того ж ще й дипломат! І їздить на крутому «мерседесі»!