Барбора стенула плечима.
— Африка, — видихнула вона з таким виразом, що це слово було ніби універсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. — А як хлопчик?
— Нічого! Сміявся. У нього, виявляється, хвороба кісток. Але у Франції цю недугу лікують. У Камеруні медицини практично не існує. Ганнібал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лікарні кілька місяців.
— Це добре, — Барбі закивала.
— Чому добре? — Андрюс подивився на неї спантеличено.
— Для тебе добре, — пояснила Барбора з нотками провини в голосі. — Поки він хворіє, у тебе є регулярна робота.
— Так, — погодився Андрюс. — Тільки спочатку він мені платив по сорок євро, а тепер — двадцять.
— Будь удячний і за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмішити?!
— Клоун не зобов’язаний смішити, — Андрюс дожував кінчик круасана і глянув у забарвлене вечірніми сутінками вікно, що виходило у двір. — Я, звісно, сиджу там, у кафе. І це справді схоже на «ринок клоунів». Заходить чоловік, розглядає нас, вибирає когось і веде... Найчастіше беруть Джека, він чорношкірий, іммігрант. Каже, що з Нігерії. Є два хлопці-албанці, Сесіль сказала, що вони рідні брати, сидять завжди похмурі, зовсім не смішні, приходять іноді ще й інші клоуни. Сесіль завжди сидить за столиком біля вікна.
— А Сесіль це хто? — з підозрою спитала Барбора.
— Француженка. Руда, маленька, їй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона іноді ходить у дитячу онкологію безкоштовно дітей смішити. Ну і кілька разів на день її беруть батьки до своїх хворих дітей за гроші. Вона симпатична, але англійською не дуже.
У куртці Андрюса, залишеній на настінному вішаку біля дверей, зателенькав мобільний. Він витягнув телефон.
— Так, так, привіт, Поле! — сказав у трубку. — Гаразд. О котрій? Як сьогодні? Домовилися. На добраніч!
Повернувся за столик і поклав телефон на вузьке підвіконня.
— Це хто? Той хлопчик із лікарні? — поцікавилася Барбора.
— Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього піднявся.
— Добре, коли клієнти самі телефонують, — Барбора схвально всміхнулася і раптом завмерла, зникла.
Ні, вона, як і раніше, сиділа навпроти за столиком, перед блюдцем із крихтами від круасана, перед порожнім чайним горнятком, перед відкритим слоїком «Нутелли», що стояв якраз посередині столу. Але вона більше не дивилася на Андрюса. Дівчина взагалі нікуди не дивилася, хоча очі її залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднішнього дня. Дивилася на те, що від сьогоднішнього дня залишилося в її почуттях і переживаннях. Вдивлялася у високі цегляні стіни кладовища «Пер-Лашез», на вивіску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вікон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» із веселою і грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивіскою над входом по інший бік бульвару Менільмонтан. Вона бачила себе, як штовхає візочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвіль. І бачила маму Валіда, непоказну молоду арабку, обличчя котрої вона ніколи б не змогла описати так, аби хтось зміг відтворити його в своїй уяві, користуючись тільки описом Барбори.
— А в тебе як день минув? — поцікавився Андрюс.
— Га? День? — перепитала, «повертаючись» за стіл, Барбора. — Добре. Як зазвичай. До обіду — собака, після обіду — дитина.
— І хто тобі з них більше подобається? — жартома поцікавився він.
— Собака, — відразу ж відповіла Барбора. — І дитина також, — додала після ледь помітної паузи. — Але собака більше... Його не треба возити!..
Андрюс засміявся.
Розділ 30. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей
Обідня зала особняка пана Кравеця ніби зникла, коли Клаудіюс запалив на трьох шестирогих срібних підсвічниках всі свічки й установив їх прямою лінією на витягнутому овалі трапезного столу. Над кожним підсвічником затріпотіла неяскрава хмарка світла. Здавалося, що воно трохи розповзається, розчиняється. І справді: лакована стільниця неначе не відразу віддзеркалювала це світло, а немов зачекала кілька миттєвостей.
Клаудіюс обійшов стіл, ще раз підрівняв крайні свічники. Підсунув їх трохи ближче до центру. Підрівняв і крісла, чи то справді старовинні, чи зроблені під старовину, з високими підлокітниками і витонченими спинками.