Інґрида кивнула.
Тані зателефонували на мобільний, і вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися її.
— Ось бачите, навіть без застави, — сказав він із гордістю.
— А вона господиня? Вона що, росіянка? — зацікавився Клаудіюс.
— Ні, господарі — араби, вони десь за кордоном, у Туреччині. А вона у них орендує та перездає. Іноді і сама тут ночує.
— Де ночує? — здивувалася Інґрида. — Тут же всього три кімнати, й усі вони зайняті!
— Не знаю, може, на кухні. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!
Через півгодини повернулася Таня.
— Пощастило вам, — сказала. — Тут ще одна пара хотіла вашу кімнату винайняти. Але я їх в іншому місці поселила. У знайомих.
Розділ 6. Дорога на Авґустів[4]. Підляське воєводство
Скільки там тієї Європи?! Він її вже пройшов із кінця в кінець десятки разів! І до своєї дерев’яної ноги, і з нею. Найбільше йому подобалася колись Пруссія, Східна Пруссія. Вона була майже рідною, як двоюрідна сестра. Знав її якщо не з народження, то вже явно з молодих років і до того дивного моменту, коли вона розчинилася в історії. Цей момент тривав достатньо довго, кілька років Кукутіса не відпускало відчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеної капусти та гороху. У великому казані, що висить на гаку над багаттям. Запах цієї зупи наздоганяв Кукутіса то на одній дорозі, то на іншій. А той єдиний раз, коли він потрапив у Кеніґсберґ, ноги занесли його в самісіньке черево Східної Пруссії — ресторан «Блутгеріхт» у погребі королівського замку. І він, напившись пива і наївшись перцевих клопсів[5], ніяк не міг і не хотів іти звідтіля. Сидів і все милувався люстрами та підвішеними вітрильниками, і торцями великих бочок із родинними гербами східно-прусських баронів і зображеннями їхніх замків. І пішов тільки, коли над ним у стійці фельдфебеля завмер насуплений і вусатий офіціант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung»[6]. І тоді, розуміючи, де він перебуває й як тут ставляться до коротких слів, Кукутіс устав і насилу піднявся крутими східцями з підвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Східної Пруссії. Минали роки, і він знову і знову заходив у прусські села та містечка, бачив їх, чув їх, хапав носом запахи їхніх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змінилося. Вони зникли. Звіялися пруссаки, немов в один момент зібрали свої манатки та запахи і пішли. Ось так жили собі століттями, зустрічалися на шляху, всміхалися своїми особливими дрібними посмішками. Першими і голосніше за всіх на всю Європу відсвяткували винахід барона Карла Фрідріха Крістіана Людвіга Драйз фон Зауерброна — механічну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрібненням ножами м’яса для клопсів, здрастуй, нове, комфортне життя! Але ні, недовго вони раділи появі механічної м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стійці фельдфебеля, насуплений і вусатий або навпаки — хитро усміхаючись, безвусий. Встав і сказав: «Es ist Zeit».
І вони пропали. Зникли безвісти. Коли Кукутіс уперше задумався про це, проходячи через колишні прусські землі, і спитав у зустрічного поляка, куди поділися прусси, той відповів: «Їх убили литовці!» Поляк, мабуть, литовців не любив і в Кукутісі також литовця визнав. Тому так і сказав. А Кукутіс спочатку повірив. Він згадав, що йому казали про пруссів литовські селяни. А торочили вони, що прусси не вміють любити і тому в них майже не буває дітей. І справді, жодного разу раніше, проходячи через прусські села та містечка, він не бачив дітей, не чув дитячих голосів і сміху. «Вимерли?» — перепитав він. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозуміло, чому й сама Пруссія зникла. Розтягнули її по шматках поляки та росіяни. Ну, литовцям також шматочок дістався — Мемельланд, але він і так був литовським. Хоча до литовців був він і шведським, і тевтонським, і лівонським. Однак коли Мемельланд став литовським і повернув собі назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссів. Німці були, поляки були, навіть ці дивні мемельландери, котрі розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссів не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссів литовці вбили. Історія ж свідчить, що якщо один народ убиває іншого, то земля убитого народу відразу ж переходить до народу-вбивці, але й недобиті залишки вбитого народу продовжують собі тихенько жити на околицях. Але ж немає на околицях Литви жодних пруссів. І землі у Литви більше не стало.
Її як було мало, так і залишилося мало. Хоча в старі часи, багато століть тому, Велике князівство Литовське було найбільшим панством Європи, в яке, до речі, й усі прусські землі входили. І було тоді Європі в цьому князівстві затишно. І полякам, і пруссам, і тим малим народам, які ще не вигадали, як себе називати.