Велика комаха розмазалася на склі клубком ніжок і крил. Я дивився на неї, відчуваючи, як паніка кристалізується. Не думаючи, що роблю, різко натиснув на гальма.
Пол, пристебнутий ременем безпеки, уперся в панель приладів. Він ошелешено дивився на мене, коли машина зі скреготом зупинилася.
Чоловік озирнувся, намагаючись зрозуміти, чому ми стоїмо.
— Що не так?
Я не відповів. Сидів, стискаючи кермо, серце билося об ребра. Витріщався на лобове скло. Велика бабка, майже з мій палець. Комаха була сильно понівечена, але я все одно міг розрізнити тигрові смугасті сліди попереду. А такі очі ні з чим не сплутаєш, як і казав Джош Телбот.
Синій електрик, Epiaeschna heros.
Болотне коромисло.
Розділ 22
Я вмикав задню передачу. Пол дивився на мене, як на божевільного.
— Що це? Що ти побачив?
— Не впевнений.
Я розвернувся на сидінні, крізь заднє вікно оглядав ліс з мого боку, повертаючись заднім ходом. Телбот сказав, що болотні коромисла люблять вологі лісисті місця. Серед комашні, що роїлася в кронах дерев, блиснула синя іскорка, яку я спершу не помітив. Принаймні свідомо не зафіксував. «Тільки подивіться на ці очі! Неймовірна, чи не так? У сонячний день їх можна помітити за милю».
Він правду казав.
Я зупинився на березі біля дороги. Залишивши двигун увімкненим, вийшов і став на узліссі. Зелена тиша огорнула мене. Сонячне світло ллялося між стовбурами й гілками дерев, позначало польові квіти, що росли в траві.
Я нічого не бачив.
— Девіде, заради бога, ти скажеш, що відбувається?
Пол стояв біля відчинених дверцят машини. Напруга спадала, залишаючи кислий присмак у роті.
— Болотне коромисло на лобовому склі. Таке ж, як та німфа, яку ми знайшли в труні Гарпера. Я думав…
І замовк, збентежений. Сподівався, що міг би побачити більше таких бабок. Тепер здавалося, що все вигадав.
— Вибач, — сказав я й повернувся до машини.
І побачив синій відблиск серед зелені.
— Там, — моє серце закалатало, — біля поваленої сосни.
Бабка зиґзаґами рухалася між сонячними плямами, блакитні очі сяяли неоновим блиском. І тут я помітив багато її родичів, ніби вони навмисно обрали цю мить, щоб з’явитися серед дерев.
— Я їх бачу, — Пол дивився на ліс, кліпаючи очима, ніби щойно прокинувся. — Думаєш, це важливо?
У голосі мого друга лунали невпевнені, майже благальні нотки, і я ненавидів себе за те, що вселив у нього надію. Так, ми натрапили на болотне коромисло, але Йорк не залишив би тіло Ноя Гарпера так близько від дороги. А якщо й так, то чим це допоможе Сем? Але ми знали, що Йорк поїхав сюди на машині швидкої, а тепер тут літають ті бабки. Не може бути просто збіг.
Чи може?
— Телбот сказав, що вони полюбляють стоячу воду, чи не так? — Пол говорив з відчаєм і хвилюванням. — Десь тут має бути якась водойма, озеро чи ставок. У тебе карта в машині є?
— Гірського району немає.
Він скуйовдив волосся.
— Щось має бути! Можливо, повільний струмок чи потічок…
Може, мені краще було б промовчати? Гори — це понад пів мільйона акрів недоторканої природи. Бабки могли мігрувати, могли здолати кілька миль від того місця, де вилупилися.
І все ж…
Я озирнувся. Трохи далі виднілося щось схоже на колію від бокової дороги.
— Чому б нам не поглянути он туди? — запропонував я.
Пол кивнув, чіпляючись за найменшу надію. Мене знову кольнуло почуття провини: ми просто хапаємося за соломинку. Він повернувся в автівку, я зняв мертву бабку з лобового скла. Увімкнув склоочисники — струмені води змили залишки зі скла, наче нічого не було.
Поворот виявився ґрунтівкою, що бігла поміж деревами. Вона навіть не заслуговувала на шар гравію, тож довелося їхати повільніше, проповзаючи коліями, вибитими в грязюці. Гілки та кущі лізли у вікна. Вони густішали з кожним ярдом, і врешті я мусив зупинитися. Шлях попереду був повністю перекритий, клени та берези боролися за простір із розлогими лавровими кущами. Куди б не вела колись ця дорога, далі ми не проїдемо.
Пол вгатив кулаком по панелі приладів.
— Прокляття!
Він виліз з машини. Я зробив те саме, із силою відчинивши двері, притиснуті гілками. Озирнувся, сподіваючись помітити ще одне болотне коромисло або іншу підказку, яка б довела, що ми не марнуємо часу. Але порожній ліс наче глумився з нас.
Плечі Пола опустилися, він утупився в переплутані дерева, які нас оточували. Надія, яка ненадовго дала йому сили, згоріла.