— Марно, — на його обличчі застиг відчай. — Ми за милі від того місця, де Йорк покинув машину. До біса, ми майже повернулися до місця його аварії. Гаємо час.
Тоді я майже здався. Ладний був повернутися в машину, погодившись, що надто емоційно відреагував на комаху. Але в голові зазвучали Томові слова: «У тебе хороші інстинкти, Девіде. Ти маєш навчитися більше їм довіряти».
Попри всі сумніви, інстинкт підказував мені: знахідка важлива.
— Дай мені хвилинку.
Гілки над головою шепотіли, потурбовані вітерцем, потім знову замовкали. Я знайшов гнилий стовбур дерева, порослий блідими пластинчастими грибами, і виліз на нього. Користі з нового пункту спостереження не було. Крім зарослої стежки, якою ми йшли, та дерев, я так нічого й не побачив. Хотів було спуститися, коли гілки над головою заворушилися й зашелестіли: дмухнув вітер.
І тут раптом я його вловив.
Слабкий, майже солодкий присмак розкладеної плоті.
Я повернувся обличчям до вітерцю.
— Ти чуєш…
— Я відчуваю запах.
Голос напружений. Ми обидва надто добре знали цей запах, помилки бути не могло. Вітерець ущух, і в повітрі знову запанували звичайні лісові аромати.
Пол несамовито роззирався.
— Ти зрозумів, звідки це було?
Я показав через схил, у той бік, звідки начебто віяв вітерець.
— Думаю, що звідти.
Не кажучи ні слова, він пішов через ліс. Я востаннє глянув на машину й помчав за ним. Іти було важко. Не було ні стежки, ні проходу, а наш одяг не годився для походів. Нас дерли гілки, ми пробиралися нерівним підліском, зарості кущів не дозволяли триматися прямої лінії. Спочатку орієнтувалися на машину, але, коли та зникла з поля зору, довелося рухатися навмання.
— Якщо зайдемо надто далеко, заблукаємо, — пробурмотів я, коли Пол зупинився, щоб відчепити гілку від куртки. — Нема сенсу просто блукати, не знаючи, куди ми йдемо.
Він оглядав дерева навколо, важко дихав, кусав губу. Попри те що відчайдушно прагнув будь-якого дороговказу, здатного привести до Йорка та Сем, Пол усвідомлював, як і я: запах, який ми вловили, міг бути звичайним падлом.
Але тут гілки довкруж нас затремтіли: подув вітерець. Ми обмінялися поглядами і знову вловили запах, сильніший ніж будь-коли.
Якщо й падло, то щось дуже велике.
Пол зібрав жменю соснових голок і підкинув у повітря, дивлячись, куди їх рознесе.
— Сюди.
Ми знову рушили, цього разу з більшою впевненістю. Запах тліну відчувався навіть тоді, коли стихав вітер. Не потрібен детектор, щоб відчути цей запах, Томе. Наче підтверджуючи, що ми рухаємось у правильному напрямку, я вловив яскраво-синє мерехтіння — попереду крізь дерева промайнула бабка.
І тут ми побачили паркан.
Частково приховані чагарником, ялинами та кущами дерев’яні штахети, заввишки вісім футів, увінчані колючим дротом. Планки були гнилі, зовні тягнулася старезна сітка, проіржавіла та провисла.
Ми почали пробиратися вздовж огорожі, Пол був сповнений майже гарячкової енергії. Трохи далі пара старих кам’яних приворотних стовпів, вбудована в огорожу, тепер затулялася дерев’яними латами. Попереду все заросло, але досі виднілися глибокі паралельні канавки.
— Колії, — сказав Пол. — Якщо тут є стовпи, то, мабуть, була якась дорога. Це може бути той самий шлях, яким ми йшли.
Якщо так, то він давно забутий.
Запах тліну тепер був набагато сильнішим, але ми нічого не казали. Не було потреби. Пол переступив через провислу сітку і взявся за дерев’яну штахетину. Гнила деревина тріщала й відривалася під його руками.
— Почекай, нам слід повідомити Ґарднера, — я потягнувся до телефона.
— І що сказати? — Пол рвонув паркан, крякнувши від напруги. — Ти думаєш, він кине все і прибіжить, бо ми відчули запах падла?
Він кóпав ногою штахетину, нарешті її переламав, з гучним скрипом люто заповзявся відривати наступну від непорушного цвяха. Кущі пробивалися крізь щілину з того боку, затуляючи все, що там могло бути. Відірвавши кілька останніх уламків дерева, він зиркнув на мене.
— Тобі не треба йти зі мною.
І почав перелазити через огорожу. За кілька секунд він зник за нею.
Я вагався. Ніхто не знав, де ми, й один Бог відав, що там за парканом. Але я не міг дозволити Полові йти туди самому.
Я протиснувся за ним крізь щілину.
Серце підскочило — щось учепилося за мою куртку. Я смикав її в паніці, поки не побачив, що то лише цвях. Вирвався й пішов далі. З цього боку кущі юрмилися аж до паркану. Попереду Пол проривався крізь них з тріском і шурхотом. Я йшов слідом, як міг, прикриваючи обличчя рукою, щоб гілля не викололо очі.