Ти мав знати краще.
Твоїм першим інстинктом було втекти, але це не вихід. Змушуєш себе заспокоїтися, подумати! І поступово паніка вщухає настільки, що ти розумієш, що треба робити. Ти кращий за них — пам’ятай про це. Кращий за всіх.
Ти ще можеш повернути цей раунд собі на користь.
Але треба квапитися. Очі зв’язаної фігури дивляться на тебе, розширені й налякані, ти переконуєшся, що кляп більше не вискочить. Ти не хочеш більше криків, щоб не виказати їм, де ви ховаєтеся, — ні. Ти починаєш, і в тебе виникає відчуття марноти. Це не так, як було задумано, не тоді, коли ти підійшов так близько… Але немає часу шкодувати. Немає часу ні на що.
Тільки на те, що треба робити.
Коли все закінчується, ти дивишся на свої руки з огидою. Ті очі більше не бачать тебе — нічого. Твоє дихання зривається, ти прислухаєшся до звуків непроханих гостей, які наближаються. Ну нехай. Ти майже закінчив. Залишилося зробити ще одну справу — і сюрприз готовий.
Витираючи піт з обличчя, тягнешся до ножа.
Розділ 23
Пол пробіг через вестибюль.
— СЕМ? СЕМ!
Його крик відбивався від голих стін. Усередині санаторію було темно й порожньо — ані меблів, ані медичного обладнання. Вікна затулені, світло пробивалося лише крізь щілини між планками віконниць. Великий порожній простір, де нічого немає, крім затхлості й пилу. Я пірнув туди слідом за Полом, притиснувши телефон до вуха.
— Говори зі мною, Гантере! Що відбувається? — допитувався Ґарднер. Його слова зникали, коли переривався зв’язок.
— Ми знайшли Йорка, — задихаючись, відповів я. — Це старий санаторій у передгір’ях, приблизно за п’ятнадцять-двадцять миль від того місця, де він залишив машину швидкої допомоги. Там… — я не знав, як описати жахіття саду. Почав пояснювати, де ми залишили машину, але його мовчання зупинило мене. — Ґарднере? Ґарднере!
З’єднатися не вдалося. Я гадки не мав, скільки він чув і чи чув узагалі щось, але передзвонити йому не було як. Пол зупинився в центрі вестибюля.
— СЕМ! ДЕ ТИ? СЕМ!
— Поле! — Я схопив його. Він струснув мене.
— Він уже знає, що ми тут! Хіба не так, виродку? — заревів він. — ТИ МЕНЕ ЧУЄШ? Я ЙДУ ПО ТЕБЕ, ЙОРКУ!
Його виклик залишився без відповіді. У печері вестибюля глухо звучало наше дихання. Терміти, чи то осідання, чи то все разом, послабили фундамент — і весь поверх п’яно хилився вбік, мов ярмарковий атракціон. Пил покривав кожну поверхню, як брудний фетр. Вицвілі шпалери звисали шматками, з колишніх парадних сходів у центрі кімнати були зірвані поручні, їхні штирі стирчали в порожнечу, наче розхитані зуби. Старомодний ліфт біля сходів здійснив останню подорож кілька десятиліть тому, його металева клітка поіржавіла й була засипана уламками. Тхнуло старістю й вогкістю, пліснявою та гнилим деревом. І ще чимось.
Хоч і слабкий, тут також відчувався неприємний запах розкладання.
Пол побіг до сходів, кроки відлунювали дерев’яною підлогою. Проліт, що вів на нижній поверх, провалився, залишивши зяяння пітьми та руїни. Пол почав підійматися, але я зупинив його й дещо показав. З одного боку будівля готова була ось-ось завалитися, але в інший бік вели службові двері з позначкою «Для персоналу». Запорошені паркетні плитки між дверима та парадним входом порізали сліди ніг і тонкі шини, схожі на велосипедні.
Або на шини інвалідного візка.
З ломакою в кулаці Пол кинувся відчиняти двері. За ними тягнувся темний службовий коридор, єдиний промінь денного світла падав крізь маленьке віконце в дальньому кінці.
— СЕМ! — крикнув Пол.
Крик стих. Уздовж коридору вишикувалися кілька дверей. Пол побіг проходом, розчахуючи їх одні за одними. Стук дверей лунав, мов постріли, нам відкривалися голі шафи та комори, в яких було саме павутиння. Я йшов за ним, наближаючись до останніх дверей. Пол різко відчинив їх, я закліпав очима: таким яскравим було раптове світло.
Нас зустріла порожня кухня.
Пообіднє сонце сочилося крізь брудні вікна, через тьмяно-зелений відтінок кімната здавалася акваріумом. У кутку стояло туристичне ліжко, на ньому — зім’ятий спальний мішок. Угорі — полиці, зроблені з уламків і необроблених дощок, які прогиналися під вагою старих книжок. Каструлі із застиглими залишками їжі захаращували здоровенну дров’яну піч, а дві величезні раковини захлиналися брудним посудом. Посеред кімнати стояв пошарпаний сосновий стіл. Тарілки розсунули, щоб звільнити місце для аптечки, з якої все ще стирчав шматок бинта. Я згадав погнуте кермо в машині швидкої й відчув шалене задоволення.